Володимир Лис: В’язні зеленої дачі

– Якщо ви так хочете.

– Мені взагалі перехотілося їсти. Хіба що вина і печива візьмемо.

Того вечора він її не зачепив і пальцем. Сиділи на веранді, а потім, коли там стало холодно, – у залі, випили трохи вина, закусили печивом і яблуками, потім насолоджувалися кавою, яку вона вміло приготувала. Поступово зникла насторога у по-особливому гарних того вечора печальних горіхових очах. Розповідали: вона про інститут, подруг, поїздки в гори, він – про дитинство, роботу, відрядження, пригадував смішне, що трапилось у його житті.

То вийшов один із найчудовіших його вечорів. Рамінник намагався вести себе так, наче нічого не знав про Таїсині стосунки з Принципалом, наче вони просто давні добрі знайомі.

Лише одного боявся – ось-ось відчиняться двері, ввалиться їхня компанія, і дивний вечір, схожий на сон, перерветься брутально та грубо.

Але ніхто не з’явився, тільки шелестів дощ за вікном, то мовби наближаючись до будиночка, то делікатно відходячи навшпиньки.

Уже було за північ, коли Рамінник вирушив з дачі. При виїзді з лісу раптом зародилася тривога: «А що як Олена не спить?» Сам здивувався – так ніколи не думав, навіть коли справді від жінок вертався, з якими у ліжко лягав.

Спинив машину, заглушив двигун і передрімав до ранку, час від часу прокидаючись і вслухаючись у шум дощу, який все не переставав.

…Була дорога на вокзал, де він купив Таїсі квиток.

Їхали ж вони всю дорогу мовчки, вона тільки й спитала, коли наблизилися до вокзалу:

– Ви дуже погано про мене думаєте?

– Чому б я мав про вас погано думати? – щиро заперечив Рамінник.

– Ну, ви ж…

«Вона вчасно зупинила себе», – подумалось йому тоді.

– Спасибі, – сказала вона, уже як вів її до вагона. – Будете у Львові, заходьте.

– Зайду, – пообіцяв Рамінник.

Зараз, у перші хвилини без неї, він засоромився і цієї мимовільної думки, і своєї, як йому здалося, не зовсім доладної поведінки.

А коли приїхав того ранку на роботу, насамперед зателефонував до Принципала й щиро подякував.

– Дарма, ми ж друзі, – сказав Іван Данилович. – Не забувай про це.

– Не забуду, – Геннадій Петрович вимовив справді вдячно.

Десь за два тижні по тому Кугинець під великим секретом прокрутив запис його вечірньої та вранішньої розмов із Таїсою. Коли ж він спробував вихопити той магнітофон, Кугинець вийняв фінку. У Геннадія Петровича потемніло в очах, але, не вагаючись, він пішов на блискуче, наставлене в груди, лезо, готовий стерти цього шепелявого нікчему в порошок, не боячись ні його кулаків, ні навіть ножа. Ще коли слухав їхні тепер уже віддалені часом голоси, подумалось, що не так прикро було б навіть, якби Кугинець записав не просто розмову, не той тонесенький місточок довіри, який він будував того вечора, а їхні голоси в ліжку. Не так би образливо було – он воно як.

– Ти що, геть здурів? – крикнув в останній момент Кугинець. – Це ж шеф наказав, шеф, розумієш?

Рамінник усе-таки вибив ножа, схопив Кугинця за шию. І майже відразу обм’як, бо по зляканих Кугинцевих очах побачив – той каже правду.

– Навіщо? – спитав, уже коли відпустив.

– Не знаю, – прохрипів Кугинець, потираючи шию зі слідами Рамінникових пальців. – Псих ненормальний. Я до нього як до друга, а він… Попередити хотів, а ти…

Уже коли випили мирову, Кугинець зізнався, що Принципал велів берегти плівку до слушного моменту. Коли той момент виникне, Кугинця, звісно, не інформували. Рамінник здогадався, що це може статися на тій-таки Принципаловій дачі, у присутності всього їхнього товариства, і чомусь найбільше боявся саме цього.

Й у Львові, куди двічі приїжджав у відрядження, не наважувався навідатись до Таїси. Бродив старовинними вуличками, бажав ненароком її зустріти, не раз лаяв себе, що поводиться як останній дурник, ідіот у другому поколінні, як полюбляв називати бездарних підлеглих. Прийшов аж тоді, коли бажання побачити її зробилося нестерпним, коли стало байдуже, чи донесуть Принципалу про цю його зустріч, чи справді забув він про колишню коханку наступного дня після її від’їзду. Йшов і боявся, що Таїса вже одружена, що прожене його, що, зрештою, запитає, навіщо він прийшов. Страх, як не дивно, пропав аж тоді, коли натиснув кнопку дзвінка й побачив коливання у вічку, до якого припали. Вона довго роздивлялася, хто ж завітав, а тоді все-таки відчинила. І те, що не спитала, хто він такий, змусило серце шалено застукати, наче перед тим пішки піднімався на якийсь аж надцятий поверх.