Володимир Лис - В’язні зеленої дачі

То було п’ять років тому.

Геннадій Петрович міцно стиснув зуби. Він вернувся назад, у замкнений простір кімнати, й одразу відчув – багато дав би, щоб тут був іще хтось. Хай не Таїса, а хто завгодно. Олена, Принципал, його, Геннадієві діти – Світлана й Віталик, – Луцюк, навіть той же Кугинець, навіть мовчазний Олексій, охоронець Принципалової дачі, з яким вони за ці роки перекинулися хіба словом-другим. Хай би цей похмурий чоловік посидів тут, помовчав – і то Рамінник не почувався б таким самотнім.

Погляд упав на телефон. Дивно – той за весь вечір жодного разу не задзвонив. Невже у Таїси немає друзів? Чи, може, вона відключила його, щоб ніхто не переривав приємної вечірки з тим Лук’янцем?

Геннадій Петрович підняв слухавку. Ні, гудок є. Він стояв, тримав її біля вуха, слухав той довгий тужливо-сердитий гудок і все дужче бажав, щоб сталося диво – слухавка озвалась чиїмось голосом. Він подумав: а могла ж Таїса подзвонити, сказати, що не повернеться, якщо справді не прийде.

«Але хіба мені полегшало б від того дзвінка?» – подумав Рамінник далі.

Він уже хотів покласти слухавку, як раптом збагнув, що має змогу перервати цю безвихідну самотину. Чорт, записник, де були і львівські номери, він залишив на роботі, там, у Вербівську, бо ж цього разу мав усі дні, якщо не рахувати зустрічі з хлопчиськом-економістом, провести у Таїси.

А що як зателефонувати до Вербівська? Чому б і ні? Але куди? Додому?

Рамінник почав набирати код Вербівська, свій номер, номер Таїси1. Почув короткі переривчасті гудки. Набрав знову – і знову невдало. Але вирішив не здаватися. Набирав разів із десять, доки нарешті додзвонився і почув Світланин голос.

– Хто це? Погано чути, – кричала дочка.

– Я це, – сказав Рамінник тихо.

– Тату, ти? – здивувалася Світлана. – Що трапилось?

– Просто вирішив подзвонити.

– Ну, тоді величезний вовчисько здох.

– А де мама?

– Ти хочеш поговорити з мамою? – дочка чомусь притишила голос. – Вона у ванні. Покликати? Чи ти хочеш сказати їй щось неприємне?

– Яке ще неприємне? – розсердився Геннадій Петрович. – Просто поговорити хочу…

– Ну, ти ж раніше ніколи не телефонував.

– А тепер подзвонив.

– То я зараз покличу.

– Якщо миється, то не треба. Переказуй вітання. Ну, бувайте.

Він квапливо поклав слухавку, наче боявся, що Світлана щось спитає. А може, й справді спитала б? Яка йому різниця… Дочка ж не прокурор і не суддя, щоб боятися її запитань. От йому б самому треба було спитати про Віталика – син мав їхати кудись там на змагання, з мотокросу чи що…

Може, й на ліпше, що Олена не взяла слухавки. Про що б він говорив з нею?

«Привіт».

«Здрастуй».

«Це я».

А далі? Сказав би, як доїхав. Коли повернеться. Але ж він сам не знає, коли повернеться. Хіба спитав би, що купити. Але ж усе, що треба, він міг би купити у Вербівську, точніше дістати через того ж Кугинця або колишніх підлеглих із райспоживспілки. Ті й самі часто повідомляли: те-то й те новеньке привезли чи вдалося дістати. Тут, у Львові, хіба що вистоявши в черзі, міг щось придбати…

«І добре, добре, що Олена була у ванній», – подумав Рамінник.

Він подивився на телефон мов на свого ворога. На якусь мить здалося: а раптом телефон задзвонить і поставить йому питання? Після цієї чудернацької думки він трохи повеселів і став далі чекати Таїсу.

Аж години за три після зникнення Таїси й Лук’янця Рамінник, утомлений чеканням, вирішив лягати спати. Скинув костюм і вдягнув спортивний, який завше возив з собою, ліг на диван. Зрозумів, що заснути швидко не зможе, що навряд чи засне взагалі, й вирішив щось почитати. Але вставати не хотілося. Та помітив, що поруч на столику, коло нічника, лежить якась книжка. Простяг руку, дотягнувся. «Камо грядеши?» – прочитав на обкладинці. Щось зі старовинного? Розгорнув, прочитав: «роман», переклад із польської. Намагався пригадати, що ж означають ці слова, згадував дві свої поїздки до сусідів за Буг на День відродження. Але в тій десятці польських слів, які він знав, камо грядеши не було.

Рамінник поклав книжку поруч себе, бо відчув, що читати не зможе. Та й не любив читати перед сном, хіба що газети переглянути, якщо був тверезим. Але газет ніде не побачив.

«Увімкнути телевізор чи що», – подумав.

Уже потягнувся було до шнура, що лежав поруч із диваном, й аж здригнувся з несподіванки – таким оглушливим видалося скреготання ключа у дверному замку. Зірвався з дивана, мов боявся, що застануть його на чомусь ганебному.