Володимир Лис: В’язні зеленої дачі

– Якому Прокопу Івановичу? – спитав Рамінник, котрому враз стало холодно від її слів.

– Із твого Вербівська…

Якби на Рамінника обрушилася стеля, він би так не здивувався. Бо ж згадав, що Прокопом Івановичем звали Кугинця.

– Кугинець був тут? Кугинець був твоїм, – він судорожно ковтнув слину, – твоїм коханцем?

– Як і ти, Геночко…

Не усвідомлюючи, що робить, Рамінник схопив голову обома руками. Болюче стиснув. Відпустив і поглянув на Таїсу очима, повними ненависті.

– Ти – курва.

– А ти… Ти не знав?

– Що-о?

– Ти знав, так само, як і твій Прокіп, – сказала Таїса вже з убивчим спокоєм. – Можеш заперечувати скільки завгодно, все одно я тобі не повірю. Тільки ти хитріший за нього. Тобі потрібна була ще й ілюзія кохання. Ха-ха, як красиво. А той просто погрожував, скотина. Я… я теж вас варта… Чого ж я боялася, дурепа? Що знеславите, покалічите, життя позбавите? Господи, я нарешті зрозуміла, що досі життя моє було нічого не варте. Ні, давно зрозуміла, тільки боялася собі зізнатись. Господи, я ж би так і прожила все життя, у страху продаючи його, якби не зустріла Ігоря.

Рамінник дивився на її перекошене лице, ловив краєм свідомості її страшні слова, і розумів – одне з двох: або вона збожеволіла, або… справді так і було… Сюди, крім нього, приїздив Кугинець, і вона обом віддавалася зі страху. Ні, каже ж, що в якийсь момент вірила в його кохання… Ну, тварюці Кугинцю він удома випише, та так, що той на все життя, що лишилося, запам’ятає. Але як вона могла на нього самого так подумати?

– Таю, я про Кугинця нічого не знав, – сказав Геннадій Петрович. – Ну геть нічогісінько не знав, повір мені. Але ж і ти добра… Чого ж ти нічого мені не сказала?

– Бо… Бо боялася… К-кугинець попередив, що мене чекають такі… Така помста… Та, Господи, ти й сам усе знаєш…

– Нічого я не знав, Таю…

Він іще раз подивився на її дивно постаріле за ці хвилини лице.

«Яким же я ослом був насправді, – подумав, – і що вона пережила за ці роки… Але ж мовчала… Виходить, влаштовувало… Бач, різниці не робила… А меблі я поміняв… І пальто… А він що ж – безплатно?.. Боялася… Чи обоє насміхалися з мене?»

Затуманений ревнощами й люттю, він ступив до Таїси крок, другий. Глянув на диван, на якому вони з Кугинцем, виходить, поперемінно мали її. І тут-таки йому здалося, що Таїса просто розігрує, каже неправду, аби його принизити. А якщо сказала правду, то вже принизила. Піти тепер просто так із цього дому він не може. Не м-о-ж-е…

Він ступив іще крок до застиглої Таїси й зустрів в її очах розпачливий жах. Та це його тільки ще дужче розізлило – цей жах був теж його приниженням. Схопив за плечі, притяг до себе.

– Ти що, Гено, – скрикнула вона. – Пусти…

Але Рамінник уже повалив її на диван, став гарячково зривати халат. Таїса закричала, і тоді він затулив їй рота долонею, притиснувши голову до подушки. Та майже отримавши перемогу, Рамінник збагнув, що цього разу він робить із жінкою, котру справді кохав… кохав, кохав, хай йому грець, цьому клятому почуттю!

Він відпустив її і, відштовхнутий Таїсою, полетів на підлогу.

– Боже, яка сволота, – прошептала Таїса.

Вона зірвалася з дивана й вибігла у вітальню. Рамінник чув, як вона натягає якийсь одяг, але був не в силі сказати й слова. Не тому, що боляче вдарився потилицею об бильце крісла. Зрозумів – тепер справді все, він втратив її остаточно, ба гірше – втратив самого себе, щось таке у власному єстві, чого вже не повернути. Лише коли гримнули двері, подумав, що треба й собі вставати, йти, бігти, наздоганяти. Але куди й навіщо, коли все так повернулося, коли все втрачено?

«Я уб’ю цю заразу Кугинця, – подумав Рамінник, підводячись. – Уб’ю, авжеж, і будь що буде… Уб’ю і… сяду в тюрму. Партійний працівник, член бюро райкому, засуджений за вбивство… А цікаво, чи заступився б тоді за мене Принципал? За мене чи за Кугинця?»

Тут Рамінник силувано всміхнувся. Справді, ця пригода ще й доволі смішна, подумалося йому. Розкажи тому ж Кугинцю, нізащо не повірить, що він із бабою впоратися не міг. Що в останній момент охоту втратив. Ні, були в нього випадки, коли жінки опирались – але то так, для форсу, щоб показати, які вони цнотливі, недоторки, трясця їхній мамі. Тут же Таїса опиралася по-справжньому…

Рамінник відчув, як ноги у нього знову підкошуються… Притулився до стіни, до шпалер, які імітували червону цеглу. І сповз на зеленкуватий вузький палас, що прикривав підлогу.

«Що ж я накоїв, ідіот?» – подумав, і йому страшенно захотілося, щоб у цю хвилину був хтось поруч, кому б він міг поставити це запитання, бодай той-таки Кугинець чи… Олена.