Володимир Лис - В’язні зеленої дачі

«Мама вчора мене била», – згадала Тая, коли встала, і щось у ній заболіло, але не там, де мама била, а всередині. Вона виглянула у вікно, побачила подвір’я, козу Маню, яка мирно щипала моріжок, і зненавиділа її на все життя.

Вибігла надвір, боса, у самій сорочечці, й заходилася лупцювати Маню маленькими своїми кулачками, шепочучи при ньому: «Ти не байстря, ти не байстря!» Маня глянула на неї здивованим жовтим оком, брикнулась легенько всім тілом і пішла геть від своєї мучительки. Але Тая наздогнала її та взялася смикати за шерсть. Коза мекнула ображено, відійшла ще далі, доки дозволяв ланцюг, яким була припнута до груші, що росла в них під хатою.

Її спинив вигляд натягнутого ланцюга, який не пускав Мані далі. Завжди, коли Тая згадувала цей епізод, один із перших у її дитячому житті, який залишився в пам’яті з тих семи років, вона дивувалася, чому коза, доволі непокірна істота, не вчинила опору, а дозволила себе лупцювати й потім утікала, хоч одного удару ноги вистачило б, щоб убити її, семирічну, на смерть. Може, тому, що до цього вони дружили, і Тая не раз засинала під теплим Маниним боком, не дочекавшись маминого повернення з вечірньої дійки.

Із Манею їй було затишніше й не так страшно, як самій у порожній темній хаті.

Узимку ж вона не раз під час того чекання виходила в сіни, де зимувала коза, і крадькома впускала її на кухню, годувала стручками квасолі, яку мама залишала їй для «забавки» – лущіння, а то й хлібом годувала, обіймала за шию, обціловувала, вдягала на рогату голівку свою кольорову хустину (Маня в нас красуня буде) і навіть грала з козою у хованки. Пирскаючи від сміху, спостерігала із запічка чи з-за ліжка, як Маня зачудовано водить головою, не в силі збагнути, куди ж поділася її маленька господиня, до якої рогате й кошлате чудовисько вочевидь мало взаємну симпатію.

– Чого це в нас козячим духом пахне? – питала мама, заходячи до хати.

І Тая знала – мама зовсім не сердиться, а навпаки, з веселим завзяттям, ніби й не вернулася з важкої роботи, візьметься шукати їх, удаючи при цьому, що ніяк не може знайти. Хоч ховатися удвох із Манею можна хіба що за грубку, звідки Тая й подавала першою голос, імітуючи Манине мекання.

Господи, це все полетіло кудись із того злощасного ранку, вона сповнилася глухої неприязні до кошлатого створіння, до всіх на світі, хто ображав чи міг би образити її. І був день, коли вона боляче вдарила книжкою по голові однокласницю Полю, Полю Каліщук, Полю Вартухову, як у них казали, бо прозивали їхню родину чомусь Вартухами. Поля стояла з дівчатами і теж вимовила те страшне слово.

Крізь усе це продиралася тепер Таїса, мов мандрівник незнайомою стежкою крізь колючі чагарі. Так і дісталася того дня, коли наважилася підійти до свого однокласника Степана Гущака й віддала спечений мамою коржик – їж, Степанку, у мене ще є, хоч той звабливо засмажений дарунок був єдиним. Степан справедливо вважався найдужчим у класі. Цей трохи відлюдкуватий хлопчисько, син колгоспного сторожа, якого вона часом бачила, окрім класу, разом із батьком на колгоспному дворі, коли приходила з мамою на вечірнє доїння, часто наганяв жах не лише на дівчат, а й на хлопців своїми лящами, вилитим на парту чорнилом та іншими дикими жартами. Він жив лише з батьком у такій само старій, як і в них, хатині, але, крім дужих кулаків, мав над Таєю одну незаперечну перевагу – не був байстрюком. Мати ж, коли ще Степанко до школи не ходив, померла від правця. Жив Степанко, на відміну від неї, чистенької, біля якої денно й нічно ходила мати (після того вечора вона взагалі стала доньчиною рабою), запущеним і недоглянутим, із вічно відірваними ґудзиками й подертими штанами.

Та з того коржика для нього почалося інше життя. Тая спершу підгодовувала його в школі, а потім почала водити додому, годувати смачними маминими борщами, а далі вже мама сама здогадалася пришити ґудзика, випрати сорочку й залатати штани. За цю турботу отримала Тая його дуже заступництво. Після двох бійок, коли Степан добряче віддухопелив однокласника Славка Грицюківського і навіть хлопця з третього класу, який надумався образити Таєчку, ніхто не смів більше її зачепити ні руками, ні словом, ні навіть ворожим поглядом. Ніхто не смів їх дражнити й женихом та молодухою, як то бувало з іншими, якщо хлопчик і дівчинка починали дружити, чи навіть натякати про дружбу. Із часом Степанко, як відданий песик, плентався за своєю панною зі школи, дорогою відвідуючи (для неї-таки) чужі садки чи розчищаючи ковзанки (залежно від пори року). Правда, крім обіду, він отримував іще один привілей – добросовісно списував домашнє завдання.