Володимир Лис - В’язні зеленої дачі

«Я вільна, як зірка в небі», – пригадала зненацька рядок із прочитаного колись вірша.

Далі вона подумала, що тепер і справді вільна – від насильства, страху, минулого, дому, кохання, від геть усього на світі. Може йти куди завгодно – і водночас їй нема куди йти. Мала двох близьких подруг, але обидві вже повиходили заміж – як до них припрешся серед ночі? До колег тим паче. Кілька знайомих чоловічого роду теж були, але тепер, після всього, та й прийти самій – вона ще не дійшла до такого. До Ігоря могла прийти тільки геть усе розповівши, геть усе, вирішила про себе, від самого початку й до теперішньої ночі, все, усе викласти, вивернутись, ось я така, тільки якщо ти мене покохаєш заново, таку, як є, по-справжньому, так, як ніхто не кохав, як чисту, богиню…

«Господи, що я мелю? – подумала Таїса. – Ніхто не кохатиме таку, як я, якщо знатиме все про мене. Але навіщо знати, навіщо?.. Тільки ж немислимо далі приховувати, немислимо так жити серед чужих дарованих меблів, як річ, якою користуються, бо вона теж купована…»

Таїса ще раз глянула на свою самотинну зірку, пригадала слова про волю, схожу на ту зірку. Слова ці тепер здалися безглуздими, насмішкуватими, і вона несподівано заплакала – ревно, по-жіночому, навіть радше по-дитячому. Виплакавшись, стихла, тільки схлипувала раз за разом, розмазувала сльози по щоках, а тоді заплакала знову, понад усе бажаючи лиш одного – аби хтось таки почув її плач. Та вікна довкола, як і перше, німували, а єдину зірку над нею закрила хмара.

Коли Таїса, майже знесилена, підвела голову, то побачила над собою лиш чорне бездонне небо – і майже інстинктивно відсахнулася від нього. Вона підвелася, переборола знесилення, що тягло до холодної лавки, і швидко пішла геть, утікаючи від цього похмурого неба, од майдану її сліз, гнана страхом перед безхмарним містом і самотністю.

Жінка, яка сиділа навпроти Таїси, мовчала. Вона мусила мовчати. Мусила мовчати. Вона повинна була вислухати все, що вивергала Таїса на неї. Вивергала безжалісно, ніби заведена, то збивчасто й уривками, то довгими, майже неспинними реченнями. Кінець їх губився десь у безвісті, а з ним губилася й думка, переходила в іншу, часом протилежну за змістом, і, спохопившись, Таїса верталася до попередньої.

Так вона говорила годину, а може, й більше – час для неї спинився. У цю годину спресувалося все її життя, усі тридцять два роки.

Бліда товстуля з надто загнутим носом, котра слухала її, працювала разом із Таїсою – медсестрою в їхній поліклініці. Часом вели прийом хворих у парі, обоє були приблизно одного віку, здається, Інга навіть на два роки старша. А що обоє вважалися старими дівами, то ця обставина до певної міри й зблизила їх.

Таїса не раз чула її балачки про горді жіночі почуття, які мають завойовувати чоловіки, загалом не варті й мізинця жодної з жінок, і не раз бачила цей погляд, що ніби розширювався до безмежності, аж сама вона, здавалося, од нього меншала. Дорога, що виросла з Таїсиної муки, пролягала тепер до цієї відчуженості старої діви, яка вочевидь не простить знищення ілюзії про Таїсине союзництво, спорідненість із собою.

Думка, яка майнула була й зникла, не зупинила, а додала нової сили та злості її оповіді.

До цього маленька дівчинка з маленького села росла в тому селі в старій хатині з матір’ю, не знаючи страшного слова «матір-одиначка», бо в їхньому селі його ніхто й не вимовляв. Знала інше, колись почуте, кинуте тіткою Теклею з їхньої вулиці на питання, де живе Василина Смоляк, «а, то та Смолячка, що з байстрям». Вона тоді подумала, що так чудернацьки назвала тітка їхню козу Маню.

– А чого тітка Текля козу байстрям кличуть?

– Хто тобі сказав?

Мати – сполотніла, з перекошеним лицем – йшла на неї, хапала за маленькі кіски й била рушником по губах. Ніколи – ні до, ні після того – вона не бачила мами такою страшною. Зла, та що там зла, наче сама не своя, розпатлана й неспинна, її добра матуся била Таю жорстоко, несамовито, з якоюсь дикою насолодою, а спам’ятавшись, пригортала до грудей, цілувала розпухлі від ударів губи, тулила, горнула так пристрасно, мов хотіла забрати доньку назад у себе, у своє лоно.

Тая тоді вперше пізнала, що можна, виявляється, боятися і матері – а раз так, то немає на світі нічого певного, немає того, хто любить раз і назавше. Це відкриття, сформульоване у свідомості, звісно ж, по-дитячому, та все одно жахне, вразило її, і вона заплакала – вперше за час тієї страшної вечірньої екзекуції. Правда, майже відразу злякалася, що мама знову розсердиться. Тому загнала плач усередину, душилася ним, від жалю до себе та образи за несправедливу кару тулилася лицем до маминого живота, хоч інстинктивно й відштовхувала рученятами мамині руки, які гладили голову й плечі, і так непомітно серед цього безмовного плачу та повинної ласки й заснула.