Володимир Лис: В’язні зеленої дачі

Не вимовивши, але подумавши ці слова, Таїса збагнула – себе не обдуриш. Так, було добре, сказала вона Інзі. І з Принципалом – почуватися маленькою королевою бодай пофарбованого в зелений колір лісового будиночка: грати в ілюзію й переконувати себе, що то не ілюзії – це теж, виявляється, може бути приємним. І подарунки, які привозив Рамінник, його ніжність тішили її (вона бачила, що ті почуття начебто не підробні).

Чекання теж було приємним – десь на денці її страху.

Навіть коли її стискали грубі лапи Кугинця, дурного Прокопа, як вона казала, – їй було приємно відчувати, що вона таки і йому навіщось потрібна, щось же тягне його приїжджати – хай навіть лише її тіло, то це все-таки її тіло. Її божественне тіло. Могла б вона обірвати ці приїзди, але щось зупиняло, може, той-таки страх, а може, й не страх… Але приїзди не припинялися. І Таїса розповідала, як цей вир затягував у болото, з якого, здавалось, уже ніколи не вибратися. Вона розповідала, як їй пропонував вийти заміж колега (вона не сказала, лиш хто), та одного разу застав у неї Кугинця. Як вона зрештою познайомилася з Ігорем… Нарешті почала розповідати про сьогоднішній вечір…

У міру того, як забиралася все далі й далі в хащі своєї сповіді, вона все більше й дивилася повз Інгу – кудись у простір за темне вікно. Суцільна темінь там ніби поглинала відверті, але й безсоромні слова. Так їй було легше виплескувати, виштовхувати накипіле геть зі свого єства, в нікуди. І ще боялась подивитися Інзі в очі, наштовхнутися на презирство чи зверхність.

– Ну ось, така я, – сказала вона врешті-решт. – Така – розумієш?

Зрештою відважилась і підвела очі на Інгу. І наче закам’яніла – бо погляд, на який наткнулася, був теж зболеним. Співчуття і… начеб захоплення домішувалися до того болю, який немов перейшов до Інги.

– Я заварю нам чаю, – сказала Інга. – І ляжемо спати. Вам же сьогодні чергувати, а вже пів на шосту.

Вона швидко встала, ніби боялася, що Таїса стане перечити, й пішла гріти чайник. Таїса знову подивилась у вікно. Помітила далекий вогник – невідомо, що то горіло, бо жила Інга на краю міста, за її будинком уже починалося поле, а за полем ліс і пагорб з карпатського передгір’я.

«Хтось палить вогонь на тому пагорбі? – подумала Таїса. – Найкраще б піти туди. Але якщо то не вогнище?»

І враз вона відчула, як навалюється важезна, із солодким ниючим поболюванням на кінчиках скронь, утома, як їй справді страшенно захотілося спати. Вона поклала голову на руки, що лежали на столі, за яким вони сиділи на старих стільцях – з обдертими спинками, – і майже одразу заснула. Коли Інга зайшла, щоб сказати, що чай готовий, Таїса солодко спала, схожа вві сні на ображену дитину.

Голова була важкою, і Таїса обхопила її руками, щоб та не впала, не полетіла у безвість. Здавалося, її летюча голова – це разом кілька голів, одна більша за іншу. Голови летіли крізь туман, подвоюючись, потроюючись і зникаючи десь за її спиною, а в очі немилосердно било гаряче світло.

«Але це ж зовсім не я», – подумала Таїса про чергову з того сонмища круглих, начеб неживих голів, і торкнулась її руками.

Наступної миті вона майже остаточно прокинулась і відчула страшенний біль спершу в скронях, а потім у глибині лоба. Біль просвердлював і все надбрів’я. Поворухнула головою і, ще не піднявши її, відчула, яка та тяжка. Тут Таїса помітила – Інга пильно дивиться на неї; і здивувалася, що вони лежать поряд, на постелі, під одною ковдрою, а світло – нічник – насправді ледь підсвічує їх збоку.

– Я заснула? – ніяково спитала вона. – Ти… Ти перенесла мене на ліжко?

– І ще могла спати, – прошептала Інга. – Ще тільки пів на сьому. Ти спала лише годину.

– Але ж мені на восьму в поліклініку на прийом, – сказала Таїса. – Мені ж переодягтись треба. Як же я доберуся додому? Господи, що я кажу… Мені ж немає куди йти…

– А тобі й не треба нікуди йти, – сказала Інга й погладила гостю по голові, поцілувала в скроню.

– Аж полегшало, – всміхнулась Таїса й пояснила: – Голова розколюється.

– Зараз я тебе вилікую, – запевнила Інга і взялася масажувати Таїсі голову.

Біль потроху ніби почав відступати. Інга ще раз поцілувала одну, потім другу Таїсину скроню. Відтак швидко метнулася на кухню, прошептавши перед тим: «Ти лежи». Принесла щось у невеличкій пляшечці й узялася втирати у скроні, у надбрів’я, потилицю.

– Ліпше? – спитала турботливо.

– Спасибі, люба, – сказала вдячно Таїса.