Володимир Лис - В’язні зеленої дачі

Але поруч нікого не було.

Мовчав і телефон.

Холодила спину стіна, ніби й справді то була нічим не прикрита, навіть не заштукатурена цегла.

«А що як Таїса завтра, о чорт, уже сьогодні вранці заявить, що я намагався її зґвалтувати?» – зненацька пронизала Рамінника думка.

Маленька розгнівана жінка швидко йшла нічним Львовом – геть від осоружного будинку, квартири, ґвалтівника. Підбори її черевичків лунко цокали бруківкою, шпильки кілька разів потрапляли у щілини між камінням, вона спотикалась, одного разу мало не впала, але таки втрималася на ногах і майже побігла далі. Якби її запитали, куди вона так поспішає цієї пізньої пори, вона не змогла б відповісти. Йшла і йшла. Раз і вдруге озирнулася. Ніхто її не переслідував, і, може, тому вона сповільнила крок. А ще й тому, що, незважаючи на швидку ходу, їй ставало дедалі холодніше. Поспішаючи, втікаючи з власного дому, вона лише накинула поверх легенького халатика такий же легкий весняний плащ, а ноги сунула в першу-ліпшу взувачку. Тепер прохолода березневої ночі давалася взнаки, заповзала під поли плаща. Навіть застебнутий на всі ґудзики, той не рятував від надто свіжого вітру. Найдужче ж перепадало ногам, на які поспіхом не накинула колготок, що їх іще годилося б носити о такій порі, чи бодай панчіх. Таїса спинилася. Оглянулась. Тиша, що задзвеніла у вухах, злякала її. Вона була сама-самісінька на цілій довгій вулиці, яка вже лежала за спиною, сама буде й на площі, до якої не дійшла кілька десятків кроків і яка вже відчувалася перед нею півколом таких само похмурих силуетів будинків – темна, сувора, навіть чимось ворожа.

Вона рушила далі, але знову спіткнулася, зойкнула, потрусила лівою ногою, мов підбита птаха. Нагнулась, потерла вкриту гусячою шкірою ступню й мимоволі притулила її до правої.

Біль поступово минав, а вона так і залишилася стояти, бо не знала, що робити далі. Йти їй нема куди, це вона розуміла. Із кожною секундою, проведеною на холоді й вітрі. Спершу подумала про Ігоря, адже той вперше пропонував сьогодні залишитися в нього. Але жив Ігор у гуртожитку, і хоч мав окрему кімнату, але вона вже знала, що вхід до гуртожитку охороняють пильні бабці, які навіть удень неохоче пропускають сторонніх. Ну а вночі взагалі нікому, навіть жильцям, не дозволяють з’являтися у своїх володіннях. Та й відчула раптом Таїса – після всього, що трапилося, там, у її затишному, як здавалося, гніздечку, не зможе прийти до Ігоря так, як перше, не зможе забути те, що досі намагалася забути, що нібито залишилося в минулому, про що воліла не згадувати до цього злощасного вечора.

Відчуваючи потребу кудись іти, аби рятуватися від холоду, Таїса подріботіла, ледь-ледь припадаючи на підбиту ногу, до темного майдану. Ступивши на асфальт, відчула полегкість, але потім іще більше стала спотикатися – такою незрозумілою видалася ця рівнина після бруківки. Згадала, що на цій площі є готель, однак у нього поселяють лише приїжджих. Міг би сюди поселитися і Геннадій. Міг би, а прийшов до неї. Чого ж вона думає про нього, дурна? Хіба вона не благала долю, щоб геть усі забули про неї – геть усі з того далекого Вербівська, нікчемного містечка серед забутих Богом лісів і боліт, де вона жила лише якихось півтора місяця, давно-давно, до нашої ери, де править банда негідників і ґвалтівників, очолювана ще гіршим, ніж решта, вродливим головним негідником, якого вони між собою кличуть Принципалом?

«Додай: у якого ти мало не закохалася, а може, й закохалася, – сказала собі Таїса. – А може, може… якщо пошкребти на денці твоєї душі… чи ж є вона в тебе?»

Думки її перестрибували одна одну. «Наче жаби по маленьких купинках», – встигла в якусь мить між ними подумати Таїса. Вона йшла майданом, огинала його. Майдан ставав її зачарованим колом, і скільки ще їй ходити по ньому довкола фонтана та невеликого скверика в центрі, вона не знала. Мовби шукала чийсь будинок, але його на цій площі не було. Тож спинялась і знову дибала далі, думала, що добре було б, якби засвітилось якесь із вікон, тоді бодай почувалася б не так самотньо й лячно.

Але жодне вікно не засвітилося, ніхто не чув ні цокоту її підборів, ні цокоту її зубів. Холоднеча – авжеж, весняні приморозки – давалася взнаки все дужче, сковувала її ніжне, звикле до тепла тіло. Зрештою ходити набридло, вона сіла на лавочку біля фонтана, вимкнутого, безмовного, як і все довкола.

Довго сиділа Таїса, горблячись, кутаючись у продутий наскрізь плащ. Узялася розтирати закоцюблі коліна. Стало трохи тепліше ногам, зате дужче потерпали шия та плечі. Судомно ковтнула слину. «Хай би вже заболіло горло, – подумала Таїса, – хай би я тут замерзла, хай би мене вранці знайшли, хтось би, може, пожалів мертву». Але горло ще не боліло, тільки почала терпнути спина, і щоб розігріти якось і її, Таїса поворушилась, заклала за голову руки, сплела їх і почала розгойдуватися. Так, розгойдуючись, вона побачила, що разом із нею далеко у вишині розгойдується маленька, ледь помітна зірка. Таїса зупинилася – зупинилася й зірка. Мерехтливо поблимувала, самотня й байдужа до людського горя, до її горя, до зламаної долі, до майже замерзлої посеред нічного міста жінки.