Володимир Лис - В’язні зеленої дачі

Ця дружба тривала років чотири, доки у Таї не з’явився вітчим. Отримати батька стало її мрією давно, ще до того рубіжного дня, коли вперше почула сказане бабою Теклею.

– Мамо, а де наш тато? – здається, вона пам’ятала це питання, відколи пам’ятала себе. Але, може, то здавалося – а питання засіло в голові.

– Тато на заробітках.

– А чого він не їде додому?

– Він хоче заробити багато грошей.

– Багато-багато, цілу скриню?

– І ще більше.

– Цілу хату?

– Повний мішок, доню.

– А хіба мішок більший за хату?

Із якихось надр пам’яті випливала ця розмова, може, уявна, а може, навіть просто бажання. Ні ж бо, справді питала, не могла не спитати, як потім інше:

– А хто мій тато?

Ті слова змушували маму плакати, а Тая заповзялась таки знайти його. І знайшла. Спершу намітила Степанового батька, але швидко відчула, який він уже старий і немічний, коли кілька разів побувала в їхній запущеній хаті. Тоді вирішила, що батьком буде дядько Дмитро, який вичищав гній у маминому корівнику й постійно щось мугикав собі під ніс. Тая вже знала, що він так само, як і мама, самотній.

– Мамо, я хочу тата.

– Він скоро повернеться, доню.

– Мамо, навіщо ти дуриш мене?

– Я не дурю, доню, я…

Мати дивилася сумними покірними очима. Тая ніжно обняла маму, притулилася до шорстких долонь, як уже давно не тулилася.

– Хай дядько Дмитро буде моїм татом.

Дядько Дмитро незабаром перейшов до них жити. Вони продали осоружну козу, а купили корову, хоч мама й так щодня приносила з ферми в бідончику свіже молоко. І дядько Дмитро удочерив її. І став непотрібним їй Степанків захист, його тупувате лице й відданий погляд.

Названий Таїн батько виявився не хорошим, але й не поганим – радше ніяким. Робив сяк-так домашню роботу, ходив на ферму, майже весь час щось так само мугикав під ніс, але за цілий день міг сказати лише двоє-троє слів. Жодного разу не пригорнув, не назвав дочкою, лиш Тайкою. Але ні його слова, ні увага Таї особливо й не були потрібні – потрібен був сам факт його наявності. Десь за рік вона під великим секретом зізналася своїй однокласниці Катьці Якимовій, що тато Митько і є справжній тато. Її тато. Усе стало на свої місця, так мало бути у її, Таїному, світі. Несправедливість можна усунути – якщо вона є, то чому саме щодо мене? Так думала Тая не раз. Чому вона не може стати студенткою медінституту? Кажуть, щоб туди вступити, треба платити великі гроші. А вона вступить – отак вирішила і здійснила задумане.

Таїса досі розповідала збивчасто, зі злістю, але водночас майже з теплотою, хоч і не щадила себе. Вона бачила – Інга сприймає все, випалене нею, трохи зацікавлено, а трохи й злякано.

Таїса розповіла про те далеке дитинство, хоч і сама не знала, навіщо це робить. Урешті несподівано збагнула, що шукає щось таке, що могло б пояснити її сьогоднішню поразку. Розізлилася на себе ще дужче, ніж досі. Тепер уже без будь-яких недомовок розповіла, як приїхала, попрацювавши два роки санітаркою в дільничній лікарні, вступати в омріяний медінститут – і вже на першій співбесіді дивилася такими очима на моложавого, хоча вже підтоптаного викладача, що він опісля перепинив біля виходу й сам повів на каву. Тричі вона гостювала й ночувала в нього – і тричі складала екзамени на «відмінно». Наступним її покровителем був однокурсник Коля, такий собі «Степан», тільки вже львівського масштабу, який умів діставати квитки на концерти популярних ансамблів та організовувати виїзди в гори. То було прекрасно – стояти на вершині гори й милуватися заходом сонця.

– А тепер слухай найцікавіше, – сказала Таїса. – Слухай, слухай уже до кінця.

Вона розповіла, як потрапила на ту практику до Вербівська. Як познайомилася з тамтешнім Першим, Першим секретарем, Принципалом, таким собі містечковим монархом. Як надумала його зробити теж своїм прихильником, але вже на все життя. Як мало не закохалася в нього після перших проведених разом вечорів і ночей у лісовому будиночку. Як довідалася про те, яким принизливим має бути останній вечір там, і зрозуміла, що вперше в житті зазнала страшної поразки. Не такої, як у дитинстві, а справжньої. Як вечір її поразки й ганьби несподівано замінили вечором із Рамінником, ролі якого вона спочатку не зрозуміла. Як потім уже у Львів приїхав до неї Кугинець, а слідом і Рамінник. Як вони користувалися нею. Як щоразу тепер, очікуючи то одного, то другого, тремтіла від страху, затягнута в якусь незрозумілу гру, де вона теж була й учасницею, й річчю-атрибутом, живою іграшкою, і мусила вдавати, як її добре при цьому. А може, справді добре було?..