Володимир Лис - В’язні зеленої дачі

Таїса ввійшла геть тихо, навіть скрадаючись, наче збиралася пограбувати власну квартиру.

– Ти не спиш? – награно здивувалася.

– Хіба я міг заснути? – постарався якомога іронічніше відповісти питанням на питання Рамінник.

Таїса принесла з собою того вечірнього, але вже березневого холоду, від якого кімната враз наче ожила, жадібно вбираючи пахощі міста, скверу, пустотливого вітру, де вже, як пам’ятав гість, жила весна.

– Гарна погода, – підтвердила це враження господиня.

– Особливо коли йдеш удвох, – знову зіронізував Геннадій Петрович.

Він супроти волі став ревниво придивлятися до Таїси – чи справді так довго бродила вулицями, чи щойно вивільнилася з обіймів нового коханця, а певніше коханого – ким там вона його вважає? Притамоване бажання знову ожило в ньому.

Тепер, поєднане з ревністю та образою, воно налилося новою силою і ставало з кожною секундою жагучішим. Але Геннадій Петрович раптом із жахом відчув, що бажання негайно, відразу володіти нею ще й поєднується з ненавистю, чого щодо Таїси у нього ніколи не було. Він мало не скреготнув зубами, гніваючись на самого себе – і за те, що ці відчуття з’явилися, і що не пішов геть із цього дому, чого Таїса, певне, від нього чекала. Але гнів його перекинувся і на господиню, яка так відверто продемонструвала своє ігнорування, а тепер ще й насміялася, повернувшись додому. Цієї миті він збагнув, що навіть легше почувався б, якби вона не вернулася. Невже все, що було в них, таке глибоке? Ідіотство якесь…

– Вип’ємо кави? – запропонував Рамінник, гасячи роздратування.

– Перед сном? – здивувалася Таїса.

«Пропозиція недолуга», – подумалось йому після довгої паузи.

Вони стояли вже поруч. Пропонуючи кавування, Рамінник зробив крок до неї. Своїм запитанням Таїса зупинила його, а горіхові очі, у яких несподівано побачив, окрім здивування, ще й страх (страх у Таї перед ним?), враз мовби вимурували невидиму стіну, на яку він одразу наштовхнувся.

– То ти справді хочеш кави?

– Тебе хочу, – «у лоб» зізнався він, і все його роздратування мимоволі, спонтанно вилилось у цих двох коротких словах.

– Гено…

Вона майже зойкнула. І рвучко повернувшись, вибігла з кімнати.

Стояла на кухні коло вікна. Геннадій Петрович зупинився біля дверей, поглянув на її зіщулену постать. Гострий жаль пронизав його, а за жалем прийшло відчуття, що з кожною миттю навально заполонювало: ця жінка й надалі мусить належати тільки йому. Він ступив крок, другий, Таїса повернула голову, але всупереч його сподіванням очі в неї були сухі.

– У мене є розкладайка, я тут собі постелю.

Вона одразу вибудовувала нову стіну між ними. Рамінник мусив якось зруйнувати цю стіну, але не міг збагнути – як?

«Хоч би помітила, що я посуд помив», – раптом недоладно подумав Рамінник.

«Ти вже мив колись посуд у цій квартирі», – сказав хтось.

«Ми удвох мили».

«Мили, мило, як мило… Ідіотство яке!»

Можна було погасити напруженість якимись словами, жартами, але слова не знаходилися.

– То я тобі постелю?

Таїса зробила порух, щоб обминути Рамінника. Він жартома розставив руки, та відразу опустив, бо Таїса зіщулилася, притулилася до буфета.

– Мені завтра вранці на прийом, Гено.

Але Рамінник не відступав, навпаки, ступив ще півкроку до неї. Майнула думка, що все це гра, яка вже була колись між ними, – а тільки коли, у який із приїздів?

– Таю, – вирвалось у нього. – Навіщо він тобі?

– Що – навіщо? – не зрозуміла спершу Таїса.

– Ти ж розумієш, про кого я…

– Ага, про Ігоря, – чомусь саркастично всміхнулася вона. – Ігор мій наречений, Гено. Сподіваюся, тобі відоме значення цього слова?

– Знаю. Але ти…

– Вибач. Я не маю права називати когось нареченим? Я навічно повинна лишатися вашою іграшкою…

– Вашою? – відсахнувся він. – Ти що, Таю?

– Що, не подобається? Грати далі?

– Ти… грала?

Він зауважив, як Таїса важко дихає, і тут-таки почув своє таке саме переривчасте дихання.

Страшна здогадка пронизала його. Різко запекло всередині й майже відразу зашуміло в голові, а хтось невидимий, але злий узявся її розгойдувати.

– Ти вважала, що я просто користуюся тобою?

– А хіба не так, Геннадію Петровичу?

Раміннику стало важко стояти, і щоб, чого доброго, не гепнутися на підлогу, він опустився на стілець, зробив рукою неоковирний жест – ніби відштовхувався од неї, од свого минулого, од себе самого. Тієї миті він плив разом із будинком, господинею, простором, ніччю, які оточили його безмовним хаосом.