Андрій Новік - Аномалія

– Я піду, – спокійно промовив Віталій, надягаючи шорти, а тоді обернувся до Остапа. – Вона ж уперта, і все одно піде, що б ми їй не говорили. Тому краще я піду з нею.

Остап одразу зметикував, що й до чого: друг знайшов спосіб залишитися із нею удвох, та ще й вночі, незважаючи на небезпеку вулиць. Такий вчинок робив його героєм в очах дівчини.

« Не здивуюся, якщо ти там її й оформиш », – мимрив про себе Остап.

– Ви що, подуріли? – Ян не вірив у те, що відбувалося. – Навіщо вам це? Жити набридло?

– Ми їм не няньки. Нехай роблять що хочуть.

– Гаразд. – Ян нервово розправив кучері та насупився. – Трупи ваші залишимо тут. Ніхто їх не забиратиме. Принаймні я – точно.

– Подумай про батьків, Марто, – востаннє спробував отямити їх Остап.

Реакція дівчини нагадувала важке спускання повітря з кульки: їй набридало виправдовуватись та пояснювати очевидне.

– А до чого тут батьки? – вона намагалась не кричати, але й водночас говорити переконливо. – Усе з ними буде гаразд, вони ні про що не дізнаються, – на мить Марта замовкла, обдумуючи, чи казати наступне, і таки зважилась: – Тобі узагалі про них не потрібно думати, тому мовчав би краще.

Настільки промовистого погляду дівчина ще не бачила.

– Вимітайтеся звідси, – гаркнув Остап.

Остап боготворив батьків. Як і вони сина. Тато – Микола Макарчук – був героєм для малого хлопчика, який безвилазно проводив літні ранки у пісочниці. Коли друзі переповідали учинки мультсеріальних персонажів, Остап переконував, що його батько з легкістю перевершить їх усіх. Після того діти дивилися на нього, як на дурника, однак ці захопливі думки відносили хлопця подалі, туди, де був душевний спокій. Він з упевненістю міг назвати свою сім’ю ідеальною.

Коли Остап Макарчук підріс, погляд на батьків змінився. З часом відійшли на задній план батькові сила та розум, підкріплені короткими вусами над губами, що робили його схожим на гангстера із фільмів сорокових (додати б капелюха на голову та товсту сигару в рот – викапаний Аль Капоне). Герой дитинства бездоганно умів лише кохати, і передовсім – дружину. Вони щодня ділилися між собою відвертими дрібницями, тими, які зазвичай зникають після двох-трьох років шлюбу. Остапа дивувало їхнє вміння завжди віднайти тему для розмов, коли навколо побутував стереотип про згаслий вогник. Остап довго мучив голову питанням «як?» і ніколи не міг знайти відповіді. Микола підтримував Дарину, дарував їй квіти не зірвані, а у вазонах – як вона любила, – надсилав паперові листи на їхню домашню адресу, щоб хоч на мить стати для коханої давнім незнайомцем. Та, попри надмірну увагу до дружини, батько не забував бути і вчителем синові. Він навчив його кататися на велосипеді, відбиватися від хуліганів, а ще поповнив його лексикон майже ідеальною розмовною англійською. Але те, що зробило хлопця тим, ким він відчував себе зараз, проявилося за рік до їхнього розлучення.

«Завжди слухай себе, – пригадував батькові слова. – Не серце, не розум, а себе. Зазвичай це відчуття перших секунд. Саме вони вказують на твої бажання. Опісля йдуть виважені думки та холодний розум, але вони не мають нічого спільного зі щирістю».

Такі слова було дивно чути, особливо після того, як вони з мамою ледь не насильно віддали Остапа навчатися на будівельного інженера. Та чи міг він їх звинувачувати, якщо сам тоді й гадки не мав, чим би хотів займатися у майбутньому? Воно для нього було сховане, ніби за грубезною непроглядною ширмою.

За рік батьки розірвали шлюб. Мати намагалася пояснити сину причину, чому батько пішов, але її слова завжди тремтіли під симфонію сліз та хрипоти. Попри усі її пояснення, Остап досі не розумів, чому саме так сталося. Мабуть, батько послухав те своє відчуття перших секунд, що врешті із великим запізненням, але прокинулося. Кохання – це ще не все, що є у нашому житті.

Сказати, що Остап ненавидів себе, це не сказати нічого. У дев’яносто відсотків випадків діти звинувачують себе у розлученні батьків. Цього разу статистика теж не помилилась. Такий міцний зв’язок, який відчували та підтримували між собою тато з мамою, не міг бути зруйнований якимись зовнішніми чинниками. « Так не буває », – гадав Остап. Поговорити про це йому було ні з ким: бабця з дідусем з боку мами жили у Німеччині і заявлялися на порозі їхньої квартири раз на два роки (це якщо пощастить), а татові батьки загинули два роки тому від вибуху в храмі.

Пройшло вже більше року, а відчуття провини тільки наростало. Остап вважав, якщо поділиться з друзями власними думками, прийде якесь полегшення. Він розповів про все Віталику та Марті відеозв’язком по скайпу. Їхня розмова тривала близько двох годин та нагадувала сеанс у психотерапевта. Після цього Остап дуже шкодував, що відкрив друзям свою душу. Відчуття перших секунд так і не з’явилося, як і полегшення.