Андрій Новік - Аномалія

Марта пригадувала його вираз очей, їхню морську темну глибину, наче дивилася не на хлопця, а у безнадійну прірву. Відтоді вони не змінилися, не набули якоїсь звичної поверхневості та простоти і зрештою друзям довелося змиритися з цим. Зараз, простуючи закапелками Медіни, дівчина сама не знала, чого боїться більше: тихого шурхоту за рогом чи думок про повернення до Остапа в хостел.

– Котра зараз? – схвильовано запитала вона у Віталія. Дівчині було важко стримуватись, щоб не вхопитися міцно за його руку.

– О пів на четверту.

Він п’ятнадцять хвилин водив подругу вузькими вуличками Медіни, намагаючись вивести на центральну широку дорогу. Увесь той гніт, що вирував у повітрі та ковтався разом із пилом, міцно стискав їх щелепи, тому більшість дороги вони йшли мовчки.

За хвилину вийшли до алеї, обабіч якої тягнулися зачинені рундуки, за якими ще нещодавно жваво запрошували до себе продавці.

– Так порожньо…

Дівчина вийняла фотоапарат та відзняла безлюдну алею Медіни. Це було схоже на диковинну аномалію. Під час Рамадану ніч тут перетворювалася на найкращу пору для вечірок, де звідусіль чулися співи, вигуки застіль та сміх. Зараз же голоси затихли.

– Моторошне видовище.

– Не те слово, – Віталій вклав у слова спокій, щоб дівчина відчувала себе у безпеці. – Хочеш підійти ближче до брами?

– Баб-Бу-Джелуд?

– Ага. Ходімо, тут і так нíчого фотографувати.

– Упевнений?

– А хіба ти щось тут бачиш?

– Я про вихід з Медіни.

Та сміливість, що так завзято охопила Марту в номері хостелу, вщухла, перетворивши дівчину на маленьку дитину. Віталій же навпаки – відчувши холодок, що пробігся спиною подруги, випростався ще більше.

Вулиці порожні, що може трапитися?

Загалом усе здавалось прийнятним, однак іноді траплялися виламані дверцята та обірваний одяг, який валявся посеред дороги. Марта щоразу здригалася від чавкання гнилих фруктів під ногами. Усе це вона закарбовувала на карту пам’яті, автоматом, підбираючи в думках описи під кожну світлину.

Незважаючи на порожнечу алеї, яка вела до синіх воріт Баб-Бу-Джелуд, поверталося почуття тривоги. Щось отруювало повітря, роблячи його настільки густим, що воно застрягало в гортані. Щоб опанувати себе та робити кожен наступний крок уперед, потрібно було дихати глибоко та рівномірно.

За кілька хвилин вони вийшли до брами та опинились посеред невеликого перехрестя автошляхів. На відміну від Медіни, за її мурами відчувалось життя. Марта пригорнулася ближче до Віталія, ховаючись від пильних поглядів стривожених чоловіків та жінок. Вона опустила фотоапарат, щоб не провокувати місцевих.

Потрощені машини ще не встигли прибрати з доріг, тому вони так і залишились лежати або стирчати в стінах будівель, покриваючи собою уламки. Жодного вогню чи криків з постапокаліптичних фільмів – тільки важкий гул тиші, яку іноді порушували плач, молитви та шурхання ніг.

– Ні поліції, ні швидкої, – мов у порожнечу промовила Марта Лівінська.

– Тут усі заодно. Кожен допомагає чим може: розгрібає уламки, шукає потерпілих. Їм ніхто зараз не допоможе, окрім них самих.

Все ж, пересиливши себе, Марта притулила візир камери до ока й зробила кілька фотографій. Звуки затвору пронеслись площею наче постріли, однак ніхто на це не реагував.

Віталій вийняв руку з кишені та обійняв білявку за плечі. В його руках вона відчула силу.

– Це саме те, що тобі необхідно?

– Що? – Дівчина трусонула головою, приходячи до тями.

– Я про кадри.

– А, так, – кивнула вона, трішки присоромлена, – так, цього достатньо. Думаю…

Невже я така слабкодуха?

Усі ті двадцять хвилин, протягом яких Марта з Віталієм простояли при Баб-Бу-Джелуд, марокканці притуплено ходили вулицею. Дехто допомагав розгрібати хаос, інші поспішали до сімей. Майже в кожного на вустах застигали німі речення.

– Треба вертатись. – Усе ще тримаючи дівчину в обіймах, Віталій розвернувся на місці й ступив крок у напрямку порожнечі Медіни.

Відсутність ліхтарів огорнула пару темрявою, вони йшли не промовивши ані слова. Камеру цього разу Марта сховала до сумки й повісила її на плече. Хотілося якнайшвидше повернутися до хостелу й схопити в руки рідний записник. Лише з ним вона відчувала себе наче в теплі рідного дому.

Коли вони звернули з алеї до вузької вулички, з-за спини почувся дивний шурхіт. Уважно прислухаючись, Віталій обернувся й, стискаючи руку дівчини, затягнув її позад себе. Цей рух був радше автоматичним, аніж продуманим.