Андрій Новік - Аномалія

– Ти знову за своє? – гаркнув Віталій.

– У тебе є кращі пропозиції?!

– По-перше, ти особисто після усього, що сталось, відправляв би літаки у небо? Не знаючи, чи знову може трапитись викид цієї твоєї енергії?

Ян стих, зрозумівши, що пропустив цей момент.

– Вєталь має рацію, – озвався Остап й відкинув убік телефон. – Навіть якщо держава дозволить польоти, я ногою не ступлю на борт літака.

– Я теж, – підтримала дівчина.

– То полетимо з іншого міста! За межами Феса ж усе гаразд.

– Ти впевнений? Я – ні. Так само, як і не впевнений, що не повториться цей апокаліпсис в інших містах. По-друге, щоб дістатися до іншого міста, необхідно сісти в авто або автобус. Про це навіть мови бути не може, автобуси місто точно не запускатиме найближчим часом, доки не з’ясує, в чому причина тих аварій… чи що б то не було. Не знаю, як ви, а я точно не ступлю ногою в жоден інший транспорт. Не хочу випадково загинути.

– Так, Янику. Ми попали.

– І що ви пропонуєте? – товстун зняв брудні окуляри, протер спітніле обличчя й поглянув на друзів. – Залишатись у цьому страшному місті?

– Іншого виходу я поки не бачу, – кивнув Остап.

– Та щоб вам!

Він вхопив рушник, який сохнув на спинці ліжка й пішов у душ, голосно зачинивши за собою двері. Якщо не словесно, то хоча б діями хлопець показав свою незгоду. Незгоду з тим, що ще принесе їм чимало лиха.

Марта зрештою зібралась з думками та відписала на двадцять восьме повідомлення від батьків, після чого тихо забилася в куток та почала щиро молитися.

– Пс, Остапе.

Серед мертвої тиші шепіт дівчини здавався ніби криком з гучномовця. Остап Макарчук перевернувся з боку на бік у ліжку та втупив очі у темряву. Він ледь зумів розрізнити контур Мартиного обличчя серед слабкого освітлення, що сочилося крізь відчинене вікно знадвору. Хлопець досі не міг заснути, продовжував знову і знову прокручувати у пам’яті прибитого до стіни араба.

– Що таке? – голос Остапа звучав надто втомлено.

– Ходімо на вулицю.

– Що? Навіщо?!

– Вони забрали усі мої фотки.

– І?

– Я повинна сфоткати усе, що відбувається на вулицях міста. Або хоча б у Медіні.

– Вони ж забрали твою картку пам’яті. На що ти збираєшся фотографувати?

– Я ж не дурна, щоб їхати в Марокко тільки з однією картою. Ще є дві про запас.

До третьої години ночі Марта Лівінська крутилася в ліжку, однак так і не змогла протистояти спокусі зробити найкращий у її житті сюжет для статті. Страх перед гнівом людей та підозрами поліції потроху розвіявся і навіть перетворився на щось схоже на насмішку. Як вона взагалі могла подумати, що ці люди можуть їй нашкодити? Марта всього-на-всього тендітна дівчина з далекої України, зовсім не схожа на терористку. Тим паче місцеві поховались у своїх будинках та не вилазитимуть звідти аж до світанку. Єдине, чого вона досі боялася, – мертві тіла.

– Ти що, здуріла?! Смерті хочеш? – Остап ледь не вибухнув. – Та хоч п’ятдесят карток пам’яті. Їх або знову забере поліція, або тебе заб’ють до смерті місцеві. І я не буду звинувачувати їх у цьому. Їхній гнів цілком логічний.

– Чому це логічний?!

– А в нас як би вчинили? – Остап пригадав нещодавнє вбивство марокканця студентами у Харкові. – Перебили б уже всіх людей арабського походження. До того ж ти збираєшся нагло фотографувати їхніх мертвих родичів і друзів. Сказилася!

– Так, Марто, залишайся в хостелі, – ще один шепіт пролунав з другого ярусу сусіднього ліжка.

– Вєталь, не твоя справа, – Марта не на жарт починала злитися. Невже важко підтримати її у такий важливий момент? – Ти чого не спиш?!

– Та тут ніхто не спить!

Усі троє примружилися: кімнатою тьмяно поширилося жовтувате світло від слабо закріпленої до стелі лампи. Біля вимикача сидів Ян.

– Тільки бездушна скотина може заснути після того, що трапилось, – сказав він.

– Ви як хочете, – випросталась дівчина, – а я піду гляну, що коїться на вулицях.

Вона вхопила невелику чорну торбинку від фотоапарата й заховала запасні SD-карти до кишені коротких блакитних джинсів.

– Марто, не можна! Підеш, коли зійде сонце.

– Коли зійде сонце, усе приберуть та й взагалі можуть спровадити нас до аеропорту.

– Марто…

– Не зли мене! Хтось піде зі мною?

Дівчина обійшла поглядом друзів. Ніхто не ворушився. З одного боку, всі розуміли, що йти в таку ніч у Медіну – безглуздя, а з іншого, боялись відпускати Марту саму.

– Це погано закінчиться, – Остап знову спробував переконати дівчину, але його перебив шурхіт із сусіднього ліжка.