Андрій Новік - Аномалія

Четверо українців також повільно попрямували до свого номера на другому поверсі. Кожен звалився у ліжко, не промовивши жодного слова. І лише Ян, який ніби ожив за відсутності небезпеки, як оратор стояв посеред кімнати та декламував розповідь про жахи їхньої мандрівки.

– Чого ти завівся? – слова Віталія за інтонацією нагадували дорікання.

– Чого я завівся?! Можливо, тому що за межами Медіни все потрощене та вкрите трупами?

– Підтримую Яна, – озвалась Марта, – необхідно якомога швидше тікати з цього міста.

– Я не про Фес говорю, а про Марокко.

– В жодному разі, – запротестував Віталій.

– Ти сліпий? Не бачиш, що відбувається? Добре хоч за ґрати не кинули, – Ян знервовано притупцював на місці.

– Ніхто нас нікуди не кине, малий. Це просто якийсь теракт, треба прийняти це і відпустити.

Віталій показово голосно вдихнув та видихнув, імітуючи медитацію.

– Народ!

Усі обернули голови на голос. Остап сидів, зпершись на стіну, де серед темряви екран смартфона підсвічував його обличчя. Щось у ньому було незнайоме для решти, щось, від чого сироти пробігали гарячою спиною.

– Телефон працює?!

– Ага. Увімкнувся. Здається, він раніше вже працював, просто вимкнувся тоді, під час аварії.

Усі троє потягнулись по свої смартфони.

– Я зараз перечитую новини. Навіть українські сайти пишуть про катастрофи в Фесі, – сказав Остап, не відриваючись від телефону.

– Так швидко? – Марта підійшла та вмостилася поруч.

– Ніхто нічого суттєво не описує, бо ще не було жодного офіційного оголошення марокканської влади, лише посилаються на пости у фейсбуці.

Дівчина відсахнулась.

– Боже мій…

Її очі вмить наповнились слізьми, а тіло тремтіло, мов під ударами струму. Остап продовжував переглядати прикріплені до новин фото. Для більшого ефекту сайти викладали лише наймоторошніші: розірвані на шматки голови, руки, калюжі темної крові, розтрощені машини. Куди б не гортав Остап, скрізь було одне й те ж. Лише іноді траплялись поодинокі фото із простими ДТП.

– Що там? – гукнув Віталій. Він уперше за вечір зумів присісти і не хотів навіть підводитися з м’якого матраца.

– Фото, – мимрив Остап, – жахливі фото.

– І все?

– А тобі мало?! – Кожне слово, яке викрикувала Марта, було її внутрішньою іскрою, яка вже не могла запалити вогнища.

Якщо вони вже змогли знайти жахливі новини в Інтернеті, то її батьки і поготів. Варто було б також вийти в мережу та відписати, що все гаразд. « Гаразд », – з іронією прошепотіла про себе дівчина. Ситуація була далека від поняття «гаразд».

– Пишуть, що усі аварії відбулися одночасно.

– Одночасно? – озвався Ян.

– Це означає – в один момент.

– Я не про те, Вєталь! Що там пишуть?

– Ось, – кивнув Остап, повертаючись до минулої сторінки, – зараз. Катастрофам передувало раптове вимкнення електрики. Вимкнулись телевізори, телефони, годинники. Це стало однією з причин аварій. Усі без виключення авто пришвидшились та відмовили у керуванні. Ті, хто були пасажирами, повідомляють про дивну поведінку водіїв. Як у нас з вами.

– Стривай!

Ян підійшов та зазирнув у екран Остапового мобільного. Йому потрібно було рухатись, кудись подіти руки, щоб не відчувати застою. Він не міг просто сидіти без діла.

– Так фізика не працює.

– О, – промовив Віталій, – починається курс лекцій.

Він часто прирівнював Яна – свого колишнього однокласника – до завучки. Ян Тибольцев покинув Львів одразу після школи. Єдиний його друг із академічної гімназії, в якій він довчився останні два роки, піддався хвилі й шугонув до Політехніки, чиєю підопічною і була гімназія. На відміну від того друга, який відівчився у львівському виші та лежав зараз за метр від нього, Ян буквально втік до столиці. Мозок хлопця працював подібно до механізму годинника, перевіряючи та рахуючи з ідеальною точністю. Відсутність друзів та наявність вільних вечорів після навчання він використовував для удосконалення власних знань. У кінці двотисячних в Україні ще не було хорошого доступу до інтернету та не видавались в достатній кількості та якості хороші наукові книжки. Усе, на що міг розраховувати Ян, це старі радянські видання російською мовою, актуальність яких могла вже бути давно втраченою.

За підтримки батьків Ян вступив до Київського політехнічного інституту на фізико-математичний факультет на кафедру загальної фізики та фізики твердого тіла. Там він міг бути собою, не боячись цькувань та обзивань чотириоким задротом – там такими нікого не здивуєш. Та найбільше Ян дякував за свій вік. Ті, кому виповнювалося за двадцять, не надто переймалися булінґом інших, адже самі глибоко потопають в нереалізації. Або просто спивалися. Ще студентом фізико-математичного факультету, хлопець відчув, що нарешті живе, а не просто існує. До сьогоднішнього вечора.