Андрій Новік - Аномалія

Врешті, повернувшись до розмови, хлопець стисло переповів полісменові про прибуття до Марокко та перебування у Фесі.

– Ми вчотирьох їхали до автовокзалу, – Остап відповів Явдахові прямим поглядом в очі. – У нас автобус до Шафшавену. Був…

– Як довго планували перебувати в Шавені?

– Добу. Далі до пустелі, до Мерзуґи.

Після синього міста українці планували денну поїздку верблюдами Сахарою та ночівлю серед піщаних дюн. На сайті каучсерфінгу Ян знайшов місцевого, який водив туристів до свого наметового поселення на ночівлю, надавав трансфер верблюдами та гарячу свіжу вечерю, зготовану посеред пустелі. І усе це за п’ятдесят євро з людини. Ідея провести ніч під зірками та зустріти схід сонця в Сахарі одразу ж сподобалася Марті. Згодом її ентузіазм підтримала і решта хлопців. Та тепер усі плани руйнувались на очах.

– Чому речі залишили в готелі?

– Бо прямого автобуса з Шавена до Мерзуґи немає, тільки з Феса. Тому ми вирішили залишити важкі речі в хостелі та повернутися по них перед від’їздом до Мерзуґи.

– Що він питає? – пролунала за спиною в Остапа стривожена українська.

– Усе добре, – відповідав хлопець англійською, щоб не викликати жодних підозр у поліцейського.

– Як довго планували перебувати у Марокко? – продовжував допит Явдах Лахлу.

– Два тижні.

– Маєте бронювання готелей на всі дні?

– Так, у хостелі серед інших речей.

– Назад звідки летите?

– З Аґадіра. Хотіли провести там останні три дні подорожі, поплавати в океані.

Остап вже не знав, чи зможуть друзі продовжувати спокійно та безперешкодно гуляти чужими містами поміж людей, які перебували у кількаденному траурі. Чи все ж таки куплять квитки на найближчий рейс із Саї кудись до Європи та повернуться додому? Таке рішення необхідно було винести на обговорення одразу після повернення в хостел.

– То ти кажеш, їхали до вокзалу, – замислився лейтенант Лахлу, – доїхали?

« Що він мав на увазі ?» – Остапові здалося, ніби полісмен намагався його на чомусь підловити.

– Не доїхали, – впевнено відповідав хлопець, – як і всі на нашій вулиці.

– Тобто?

Тут Явдах Лахлу схопився та витяг з задньої кишені джинсів записник та ручку.

– Тобто водій втратив керування, чи що там сталося. Ми не встигли зрозуміти, як з’їхали з автошляху й врізались у будинок.

Очі марокканця округлились. Він гадав, що цей шмаркатий українець хоче пошити його в дурні. Лейтенант насупив брови, показуючи тим самим, що зараз не час жартувати.

– Просто так ні з того ні з сього втратив керування?

– Звучить абсурдно, але це правда. Ви вже не вперше це чуєте сьогодні?

– Не вперше, – поліцейський кивнув, але брови не розслабив. – Хто був за кермом?

Остап переповів усе про ту жахливу поїздку та мертвого водія. На добро це йому не пішло, однак хлопець розумів, що краще казати як є і якось-таки це довести, ніж бути засудженим в африканській країні. Він достатньо бачив фільмів, щоб зрозуміти, який із варіантів кращий, а який гірший.

– Як ви почувалися після цього інциденту?

– Жахливо, звісно ж! Ви бачили вулиці, вкриті трупами?!

– Чи не мали певних відхилень у здоров’ї або ж психологічному стані? Не пам’ятаєте чогось дивного у своїй поведінці?

Що він має на увазі?

– Ні, нічого такого, – здивовано відповів Остап, після чого поліцейський його відпустив.

Після виснажливих допитів їх знову звели із друзями та залишили чекати в кутку біля вхідних дверей. Хотілося просто вийти на вулицю та забути про це жахіття. Марта досі не могла повірити у відсутність карти пам’яті та усіх своїх фотографій. Але порівняно з Яном дівчина мала вкрай спокійний вигляд: хлопця підкидало від страху за власну свободу, яку от-от могли відібрати на чужому континенті, його подих зводило, що змушувало розривно та часто дихати.

Хвилини очікування обернулися на години. Кожен продумував тисячі ймовірностей своєї подальшої долі після сьогоднішніх подій, хвилювався за власну безпеку та боровся зі страхом, що впевнено домінував під куполом відділку поліції. Їх настільки поглинув інстинкт самозбереження, що з голови повністю вилетіли сотні загиблих марокканців на вулицях міста.

– Треба тікати звідси! – Голос Яна нагадував писк пораненого пацюка. Обличчя збагряніло, і ніхто не міг назвати справжньої причини: через втому, страх чи ще щось, знайоме лише йому одному.

Усі мешканці хостелу з відділку повернулися одночасно, однак так і не спромоглися зібратися на вечірню зустріч на терасі чи в дворику, усі повтікали до своїх номерів. Останні кілька годин виявилися стресовими і для персоналу. Власника Муаза Лахріфа разом із керівниками решти готелів досі тримали в поліції.