Андрій Новік - Аномалія

Шабринських промайнула самотню лампу, вкручену до стелі, й поринула у морок. Опісля закінчення робочого дня з освітлення працювала лише одна лампа через дві. Відповідно, коридори університету нагадували нічне шосе з темними проміжками, в яких можна було сховатись від навколишнього світу. Підійшовши до останнього кабінету, жінка на мить завмерла. Возик уперся до дверей прямо під вивіскою «Александер Бунге».

Останні кілька днів Барбара Шабринських боялася переступати цей поріг. Вона ніколи не любила пліток, що розповсюджувались персоналом університету, однак з них не важко було зрозуміти, що той Бунге перетворювався на загнаного коня. Чоловік працював ледь не цілодобово й без особливої на те причини не виходив із кабінету. Сама ж Барбара не бачила його, оскільки Александер відмахувася після першого стукоту в двері.

Схожу депресію відчувала й сама полячка у перші роки свого переїзду до Німеччини, але і з лайном в голові звикаєш жити. Жінка щиро співчувала науковцеві, хоч і не знала причини такої його поведінки.

« Знову відмовиться ?», – гадала Барбара.

Вона піднесла стиснутий кулак майже впритул до вивіски з іменем та за звичкою кісточками пальців двічі коротко постукала. Жодної відповіді. Барбара повторила стукіт. Тиша.

« Ну, що ж », – подумала жінка й потягнулась до кишені по зв’язку ключів.

За кілька секунд пані Шабринських все ж встромила необхідний ключ у замкову шпарину й спробувала повернути ліворуч. Ключ не поворухнувся. Вона вхопила за ручку та повільно натиснула. Двері виявилися відчиненими. Таке нерідко траплялось – понад половини працівників не замикали за собою кабінети. Прибиральниця вхопила за руків’я возик з «інструментами» та втягнула його до робочої кімнати Александера Бунге.

Темінь огорнула жінку, щойно вона увійшла досередини. Світло було вимкнене, отже, чоловік давно покинув роботу і вже, мабуть, ніжився у своєму ліжку. Вхопивши очисний засіб для меблів та чисту ганчірку, вона підійшла до вимикача й увімкнула освітлення. Жінка ледь стрималася, щоб не закричати від побаченого.

За столом сидів побілілий чоловік із застиглим обличчям, тулуб якого був нахилений вперед так, що голова вільно лежала на мокрій від крові дерев’яній поверхні. Александер Бунге був мертвий.

21 червня 2017 року

Фес, Марокко

Здавалося, їх було близько двох десятків. Ніхто не розумів, що трапилося, та чому їх зігнали до відділку поліції. Це було доволі просторе приміщення, яке нагадувало залу палацу. Підлогу та стіни облицьовувала дрібна плитка – розміром до п’яти сантиметрів, – вкрита візерунками від простих прямокутників до абстракційних квітів. Стеля здіймалась на метрів п’ятнадцять, увінчана згори скляним куполом, який утримував та підсилював луною стурбований гомін затриманих.

Чотирьох українців вивели до масивних дерев’яних дверей. Марта спробувала непомітно зазняти на фото дивакувате різьблення та великі круглі металеві ручки, за які тягнув суворий полісмен у цивільному. Але щойно вона підняла візир до обличчя, мокрий від поту здоровань вирвав фотоапарат із її рук та передав своєму керівнику.

– Гей! – Марта відчувала зростаючий гнів всередині, проте ганебний стан безпорадності зараз брав верх. – Це моя камера!

Поліцейські поглянули на неї без жодних емоцій, згодом про щось перемовились арабською та розійшлися, розбираючи групами мешканців різних хостелів. Згодом підійшов худорлявий, вдягнений у джинси, кросівки та футболку поло держслужбовець, який зібрав їхні паспорти.

– Ти і ти, – тицьнув він пальцем на Остапа та Марту. – За мною.

Віталій та Ян одразу рушили за друзями, але дорогу їм перегородив інший здоровань.

– Ви – ні, – спокійно промовив він. – Ви зі мною.

– Але ж ми разом. – Віталій спробував заперечити та одразу замовк, зустрівши грізний погляд полісмена.

Марта Лівінська зауважила, що новозеландців також розділили на дві групи, а Мейлін відвели до старшого окремо – імовірно, вони знали, що китаянка довгий час працює в хостелі. Українці уявлення не мали, як їм поводитись, що вони повинні говорити, про що свідчити. Вони просто опинились не в тому місці та не в той час – як би це банально не звучало. Зараз вже ніщо не мало значення, адже в них був один недолік – усі вони були іноземцями. А завдяки заповненим анкетам у аеропорту Саї – ще й легкодоступними іноземцями.