Андрій Новік - Аномалія

Зрозумівши, що відбувається, Марта зібрала усю сміливість, придушила нудоту та вийшла з таксі, а точніше з того, що колись його нагадувало. У руках тремтіла невелика прямокутна сумочка з ремінцем на шиї. Дівчина фотографувала практично все, що потрапляло під руку, кожне авто, кожного пошкодженого, кожен розсипаний асфальтом фрукт. Бажання не втратити дорогоцінний матеріал виявилось сильнішим за інстинкт самозбереження. « Це заворожує », – лунало в голові українки.

Остап нарешті відволікся на звуки клацання фотоапарата. Витягнув телефон.

– Мій телефон вимкнений.

– Бляха, Остапе… – у розпачі завив Віталій.

– А твій?

Віталій мовчки потягнувся до поясної сумки й витяг смартфон.

– Теж не працює. Марто?

– Те саме!

Перед українцями постало питання: чи дочекатися поліції, чи спробувати дістатись автовокзалу, залишивши за спинами дітище апокаліпсису. Вирішили одноголосно податись вверх вулицею у напрямку парковки автобусів. Необхідно було пройти кілька провулків та не покидати головної дороги.

Йти пішки крізь палаюче пекло ставало дедалі нестерпніше. Кожні кілька метрів вулицю барикадували самовільно зведені блок-пости з перевернутих машин. Іноді – з розпростертих тіл.

– Що ж це таке? Хто міг усе це зробити? – Ян не витримав натиску емоцій і затулив правою рукою рота. Ліва досі боліла від сильного удару об дверну ручку. Коли він оклигав, то на мить навіть здалося, що рука просто розламана, немов суха тонка тростинка.

– Не думаю, що це справа одного авта, – припустив Віталій. – Таке враження, наче всі водії водночас втратили керування.

– Але це неможливо! – крикнула Марта.

– Я знаю. Але так виглядає.

– А хтось зауважив, як це відбулось? Коли?

– Ні, я не бачила.

– Я теж, – хитав головою Ян.

– Схоже, що ми тільки сіли в таксі і… – Віталій не знав, як продовжити. – Хоча це… не зважайте.

– Ні, – підтримав його Остап, кивнувши, вдячний за можливість бодай на мить відвести погляд від мерців, – у мене те саме відчуття. Я тільки хотів сказати водію рушати, а ми вже із шаленою швидкістю летіли в будинок.

– Це ж якась чортівня. Так не буває!

– Не знаю…

– Це все шок, – сказала Марта, – я вже таке бачила, та й розповідали про це на курсах надання першої допомоги. Перше враження, ніби доволі об’ємна частина випадає з пам’яті. Це називається дисоціативною амнезією – щось на кшталт захисної реакції організму. Мозок прагне забути усі події, що викликали шок, спогади про які можуть нанести шкоду. Таке відбувається майже завжди у подібних ситуаціях.

– Амнезія? – скривився Ян. – У чотирьох одразу? Я ж правильно розумію: у нас усіх провал у пам’яті?

Кожен поволі кивнув, залишивши зауваження без відповіді. Це важко вкладалося в голові. Нудота знову поверталась, перетворюючи обличчя друзів на бліді полотна, помережані тонкими похмурими мазками.

– Це неправильно.

– Що неправильно? – змучено видихнув Віталій. Він знав, до чого хилить Остап, але волів не бачити тих закривавлених тіл.

– Невже ми просто підемо… треба їм допомогти. Бодай комусь.

– І що ти зробиш? Прикладеш подорожника до розчавленої голови?!

– Все ж краще, ніж егоїстично проходити повз! – кашель Остапа поступився нервовому хрипу. Хлопець вихаркував слова, наче таким чином глушив почуття провини.

– Егоїзм тут ні до чого!

Ян, зачувши зародження вибухових емоцій, приповільнився й продовжив крокувати трішки позаду. Знову спрацьовував інстинкт захисту від конфліктів.

– Ти своїми діями можеш узагалі вбити тих людей, – продовжував нападати Віталій, – як того старого! Хто зна, можливо, швидка б змогла йому допомогти, але ж ні! Ти – наш супергерой, ти вмієш склеювати людей!

– Хлопці, припиніть! – Марта встала між хлопцями, однак Остап жорстко відштовхнув її. Дівчина не втримала рівноваги і впала спиною на асфальт.

Ян підбіг до неї, щоб допомогти підвестись.

– Не смій штовхати її! – гнів прорубав глибокі урвища на обличчі Віталія. – Покидьок слабодухий!

– Ви мене вже дістали, коханчики! Її слюнява думка для тебе важливіша, ніж життя невинних безпомічних людей!

Віталій вибухнув гнівом і щосили ударив Остапа кулаком в обличчя.

– Гей, чуваки!

Остап втримався на ногах та спопелив поглядом усе навкруги. Кров з тріснутої губи фарбувала в червоне передні ряди зубів. Він притулився рукою до болючої щелепи, яка тепер відчутно хрустіла при кожному русі. Хлопці дивилися один на одного з розчаруванням, ненавистю, палаючою правотою та вбивчою німотою. Між ними в цю мить було все, крім тих зачатків дружби, які безслідно зникли, немов і не існували взагалі.