Андрій Новік - Аномалія

– Чуваче, іди сюди!

Ян Тибольцев обернувся. Віталій пакував наплічники до багажника вкритого іржою старенького «Opel». Марта вмостилася на заднє сидіння таксі під звуки суперечки із водієм. Засмаглий марокканець відмовлявся брати оплату за чотирьох, оскільки авто розраховане на сім персон. Він пропонував зачекати, доки підійде решта пасажирів, а тоді розвозити усіх по черзі. Остап одразу запротестував, наполягаючи на меншій ціні й миттєвому виїзді. Наближалася сьома година вечора – кінець денного посту та час відправлення їхнього автобуса до Шафшавена. Надворі темніло.

Ян насупився та відійшов убік, вкотре тримаючись осторонь конфліктних ситуацій. Він вичікував.

– Ви домовилися про ціну? – щоб Віталій розчув слова Яна з протилежного тротуару, необхідно було добряче крикнути.

– Так!

– І він не вимагатиме більшу суму по прибутті?

– Певно, вимагатиме.

– Бляха…

Ян тихо вилаявся, але рушив до таксі. Водій всміхався й запрошував сідати до салону, оскільки якнайшвидше хотів позбутися скупих непоступливих туристів.

– Що ж, рушаймо, – мовив Остап і зиркнув ліворуч на чоловіка за кермом.

За мить таксі від’їхало від головної брами Баб-Бу-Джелуд й рушило в напрямку центрального автовокзалу. Зі слів водія, дорога мала тривати не довше десяти хвилин. Він вивернув кермо та вивів авто на ширшу головну дорогу. Обабіч метушились люди з пакунками, а продавці закривали свої лавки – усі готувалися до азану.

Горло вперше за останні шість годин потурбувало Остапа. Кашель виривався голосніше за гул вітру з прочиненого вікна. Жоден з друзів не наважився порушити тишу, подумки розгулюючи наступним містом.

Шафшавен, або Шавен, був родзинкою для туристів у Марокко. Місто, збудоване на схилі хребта Ер-Риф та оточене високими захисними мурами, стало прихистком для багатьох мусульманських та єврейських вигнанців з Андалузії. Архітектура міста поступово набирала вигляду рідної для них іспанської домівки, а стіни вималювались у священний для євреїв синій колір – колір неба. Століттями місцеві підтримували традицію і щороку кожна вулиця, земля, стіни, дахи, абсолютно все фарбувалось у небесний колір, що притягувало туристів нарівні з грецьким Санторіні. Але так було не завжди. До початку двадцятого століття Шавен був замкнений для невірних. Якщо вірити легендам, той, хто не поклонявся ісламу, забрівши за стіни міста, був негайно жорстоко страчений. До 1920 року лише трьом іноземцям удалося проникнути за мури міста, і тільки один зміг живцем утекти звідти. Завдяки недоторканості архітектура Шафшавена ідеально збереглася.

Ян разом із Мартою найбільше чекали поїздки до синього міста, адже це була жива муза для історій про все на світі, і здебільшого про саме зло та ненависть. Хлопець хотів відчути свободу серед гір та побачити, як цією свободою розпоряджаються місцеві жителі, яким постійно доводиться боротися з сусідом-криміналітетом – людьми, які організовано та нелегально вирощували коноплю серед цих же гір.

Водій пришвидшив авто до вісімдесяти кілометрів за годину, від чого пасажирів уп’яло в сидіння й перехопило подих. Ян поглянув на марокканця, але замість звичного для них безтурботного спокою зауважив певний страх. З кожною секундою страх все більше виривався назовні.

– Гей! Повільніше!

Чоловік не зважав на українців і щось швидко бурмотів під ніс арабською.

На мить Остапові очі згасли, чорна завіса опустилась, залишаючи світ за межами баченого. Зникли будь-які звуки та запахи. Хлопця викинуло зі свідомості й одразу повернуло, наче натягнуту гуму, що після пострілу повертається в первинний стан. Жодного болю, жодних відчуттів узагалі. Все це тривало менше сотої секунди, однак, як тільки повернулась свідомість, нічого з того він уже не пам’ятав.

– Що ж, рушаймо, – промовив хлопець, зиркнувши на водія, – ов…

Погляд прикипів до лобового скла, за яким будинки майоріли з величезною швидкістю. Авто вивертало з боку в бік, кидаючи салоном пасажирів. Водій наче прокинувся після кількахвилинного сну й намагався прийти до тями на повній швидкості. Марта пискнула й пригнулась. Її руки тремтіли у спробах втамувати адреналін та розпач, а тоді опустила голову та затиснула її між колін. Ян з Віталієм кинулись до араба й вхопили його за плечі. Тоді вже Остап припіднявся, все ще тримаючись за ручку, й встромив ліву ногу під кермо. Краєм ока він помітив, як кілька людей потрапили під колеса машин, які зиґзаґами летіли дорогою за кілька метрів від них. Намацавши носком гальма, Остап витиснув їх з усіх сил.