Андрій Новік - Аномалія

Найменше постраждала Марта. Коли чорний «Mercedes» на швидкості врізався в бік їхнього седана, машину розвернуло навколо своєї осі й кинуло до тротуару. Від потужного удару друзки скла розлетілись автосалоном, дряпаючи шкіру пасажирів. Ян схопився за ліве плече. Остап, напівстоячи-напівсидячи похитнувся та пірнув під кермо автівки. Тім’ям ковзнув пекучий точковий біль, і в очах потемніло. Тільки Віталій зумів втримати рівновагу завдяки мертвій хватці за передні крісла. Він один бачив, як їхня машина налетіла на прилавок з апельсинами й ударом притиснула старого продавця до стіни будівлі.

Усе завмерло в гучній смертельній тиші.

– Бляха! – вилаявся Остап, приходячи до тями. – Що це було?..

Ян безтямно лежав на задньому сидінні.

– Марто, ти ціла? – Віталій обережно торкнувся її плеча.

– Здається. – Вона підвела голову в спробі роззирнутися. – Остапе, ти де? Остапе…

Від побаченого слова перетворились на нестямний холодний вереск. Очі розширилися, білки посікло червоними ниточками капілярів. Віталій пригорнув дівчину до грудей, закриваючи її від сидячого попереду водія. Те саме побачив Остап, коли підвівся з-під керма й обтрусив з одягу й волосся друзки лобового скла. Смаглявий марокканець сидів утисненим в крісло із грудьми, пробитими тонкою трубою, що тягнулась крізь лобове скло до потрощеного рундука. Частина каркасу дашка від удару з машиною вигнулась та під прямим кутом увігналася в скло. Тобто у водія. Прут зупинився десь вглибині сидіння, утворивши позаду невелику опуклість. На щастя, він не дістався до зомлілого Яна. Обличчя водія перекосили відчай і гримаса болю, так і застигнувши назавжди. З горлянки белькотінням виринали останні невиразні звуки.

– Господи! – ніхто так і не зрозумів, хто саме з них викрикнув.

Остап із огидою рвонув якнайдалі, але тіло обліпило сталевими вигинами зім’ятого салону. Він намагався не дивитися вперед, вивернувши шию праворуч кудись за межі катастрофи. Тоді їхні погляди зустрілися. Крізь тріщини лобового скла визирав прибитий капотом до стіни підстаркуватий продавець. Сива борода перетворилась на багряне павутиння.

Хлопець вивернувся та хапнув за ручку. Двері заблокувало.

– Треба йому допомогти!

– Не можна, чуваче! – кричав у відповідь Віталій.

Марта все ще перелякано тулилася до хлопця, наче це могло відгородити її від хаосу, що царював навколо.

Остап Макарчук кілька разів штовхнув двері, проте ті не піддавались. Тоді він зняв з себе сорочку, обв’язав нею руку, вхопив телефон водія й ударив ним по склу. Після четвертого удару тріщини вкрили усе полотно, й за мить хлопець виліз з авта, вибиваючи рештки уламків. Підходити до пораненого чоловіка було страшно й гидко, зважаючи на тельбухи, що от-от мали вивалитися з розірваного живота.

– Не чіпай його, дурню.

Дверцята біля Віталія відчинилися, й він кинувся до друга.

– Йому потрібна допомога, – відмахнувся Остап.

– Ти йому тільки гірше зробиш!

Остап не слухав. Під натиском несвідомих наказів, він схопив чоловіка за руку й спробував витягти з-під натиску машини. Останнім звуком, який видав старий, був голосний хрускіт та чавкання, ніби мокру ганчірку кинули в наповнене водою відро. Тіло постраждалого відхилилося вправо на дев’яносто градусів та порвалося, як папірець. Внутрішні органи просто випали на землю. Остап з криком впустив труп і виблював під ноги. Більше стримуватися не було сил.

– Боже, що там? – гукнула Марта з заднього сидіння. Вона розтирала й поливала водою обличчя Яна, щоб привести його до тями.

– Краще не виходь, – насилу відповів Віталій.

– Треба викликати швидку.

Хлопець, який щойно намагався героїчно врятувати пораненого араба, пришвидшено дихав, спершись руками на коліна. Його обличчя миттєво набуло болотяно-зеленого відтінку.

– Для кого?!

– Хоча б Янові.

– Боюся, швидка сюди не доїде, – мовив Віталій.

– Ти про що? – Остап досі не підводив погляду, рахуючи піщинки на почервонілій від крові землі.

– Озирнись, чуваче. Просто озирнись…

І він озирнувся. Уздовж вулиці розкинулися вщент розбиті автомобілі. Практично під кожним лежало кілька закривавлених тіл.

Прилавки з фруктами, соками та овочами валялися на землі, хоронячи під своєю вагою власних продавців. Серед тріску вогню та виливання пального вуха різали людські верески та дитячий плач. Хаос заполонив Фес, і серед усього цього лише кілька вцілілих важко волокли ногами.