Андрій Новік - Аномалія

– Іноді так треба, – ледь чутно сказав Віталій, – щоб остудитися.

– Ви придурки! – Марта кинулась з кулаками на хлопців. Дівчина гатила тендітними слабкими ударами в плечі спершу одного, а тоді й другого. – Ви що робите? Друзі, чорти б вас! Вам проблем мало?

– Вона має рацію, – озвався позаду Ян. – Нам треба вибратись із цього пекла, а тоді вже вирішуйте свої суперечки наодинці.

Хлопці перезирнулись востаннє й мовчки погодилися. Йти залишалося недовго, й за вісім хвилин вони завернули на сусідню вулицю. Досі ніхто не зронив ні слова. Нарешті вони опинились перед високим захаращеним автовокзалом.

Тут українці з розкритими ротами спостерігали найжорстокішу картину в їхньому житті. Чотири автобуси зіткнулись лобами між собою. Перші два виїжджали з паркувальних місць при головному вході автовокзалу, огинаючи бетонний паркан. Інші в’їхали на територію і вивернули вбік, звідки виїжджали перші, щоб не розчавити людей, які на краю тротуару чекали на посадку. Останній білий автобус перевернувся на правий бік та проповз асфальтом вздовж дороги, не в змозі спинитися перед зупинкою. Вижило лише двоє марокканців та ще троє туристів із напакованими наплічниками. Решту розчавив автобус, вкривши корпус та логотип компанії перевізника чорно-бордовими плямами.

Жоден з тих, кому пощастило вижити, не мав сил допомогти постраждалим, вони з криками та плачем шукали серед місива близьких, вигукували їхні імена крізь змордовані схлипування. У перевернутому автобусі плакало немовля.

– Повертаємось у хостел, – єдині слова, на які спромігся Віталій, тремтіли від невпевненості.

Цього разу ніхто не заперечував.

Четвірка пірнула у порожній провулок. Жодних дітей, які тягнули за рукави із проханнями найняти їх провідниками, жодних усміхнених жінок похилого віку та дідів верхи на віслюках. Вуличка пустувала аж до виходу до наступної широкої головної алеї. Пройшовши три повороти, Віталій скерував решту за собою. За кілька миттєвостей Марта замкнула за собою масивні вирізьблені дерев’яні двері хостелу.

« Якого дідька тут відбувається ?» – хвилею пронеслося в її голові. Перше, про що вона подумала – терористичний акт. Її батьки до останнього не хотіли відпускати доньку до африканської країни через загрози, які щодня транслювались телебаченням та Інтернетом. Так звана «Ісламська Держава» наносила щораз потужніші удари, кочуючи від країни до країни. Окрім того, численна кількість марокканців у рядах терористів, спійманих на скоєнні терактів, лише підлила масла у вогонь. Та упереджене ставлення старшого і переляканого покоління не змогло зв’язати руки дівчини. Марта за два дні зібрала усе необхідне, вирушила потягом до Львова, а звідти разом із друзями автобусом до Варшави. Ще впродовж кількох годин мандрівки Марта отримувала смс-повідомлення з посиланнями на інтернет-статті про напружений стан на півдні країни, але її це тоді мало хвилювало.

До сьогодні. Цього разу Марта Лівінська замислилась, чи не мали рацію її батьки, бажаючи вберегти свою юну бешкетницю. Все ж, важко видихнувши, дівчина спробувала на хвильку забутися.

« Благаю, врятуй нас », – молила Бога.

Шарпання ніг відволікло дівчину від тихої молитви. Посеред двору біля вимкненого фонтану стояло шестеро чоловіків у темному вбранні. Один з них поверху мав просякнуту потом сорочку кольору хакі. Їхні вирази обличчя не можна було назвати доброзичливими: похмуро зведені брови й зверхній погляд були напрочуд красномовними – українцям тут не раді. Щоки кожного вкривала коротка жорстка щетина. Довкола них зібрались китаянка Мейлін та троє новозеландців. Тепер Марта вже точно шкодувала, що не послухала батьків.

21 червня 2017 року

Гамбург, Німеччина

Емігрантка Барбара Шабринських стиснула невеликий двополичковий возик із пляшками миючих засобів та висячими ганчірками й звернула праворуч у темний коридор. Полячка полюбляла працювати допізна, коли освітлення перемикається на енергозберігаюче, так що не розбереш навіть контури силуетів. Права жовта рукавиця, як завжди, трохи тиснула й пахла свіжою гумою, ховаючи під собою розбухлу від перевтоми та поплямовану від опіків руку.

Коридор став рідним, особливо коли з кабінетів виходили молоді аспіранти, які затримувались допізна. Двері праворуч відчинилися одразу, щойно Барбара до них підійшла. Із них вийшов молодий хлопець у простому зношеному одязі. Не звертаючи жодної уваги на жінку, він пройшов повз, потупивши погляд у смартфон, та зник за дверима туалету в протилежному кінці коридору.