Андрій Новік - Аномалія

Марта дивилась на єдину людину, на яку могла покластись у цю мить, єдиного, хто розумів та поділяв її важкий стан. Остап тримався струнко, не опускаючи підборіддя, дивлячись у вічі кожному, хто підходив надто близько.

– Що вони від нас хочуть? – Марта стогнала, ніби долала важкий біль.

– Допитати. Поглянь, – кивнув Остап їй на людей посеред відділку, – схоже, вони збирають туристів з усього міста.

– Навіщо?

– Також допитати.

– Допитати про що? – Марта не могла повірити у те, про що досі сама подумки заперечувала.

– Про аварії.

– Але чому нас?

– Марто!

– Я не розумію! – Дівчина зривалась. – Навіщо?!..

– Марто! – Остап закашлявся одразу, як підвищив голос. За кілька секунд, коли дихати стало легше, продовжив: – Не панікуй, все буде добре.

– Як це не панікувати? Ми у поліції! Марокканській поліції. Наші паспорти зараз пробиватимуть по базі. Про це тепер знатимуть у кожній країні, де я перетинатиму кордон.

– Нічого страшного. Вони лише дивитимуться, коли ми прилетіли та чи є в нас марокканська віза.

– У кожного?! Навіщо їм пробивати кожного? – Дівчина дедалі більше панікувала. – Невже вони думають, що хтось із тут присутніх міг організувати цей теракт?!

– Ці теракти, – сухо виправив дівчину Остап.

Він безперервно стежив за невеликим кабінетом у ніші прифронтальної стіни відділку. На неогородженому тісному клаптику капітан поліції – той, хто досі тримав у руках Мартин фотоапарат – гарячково про щось сперечався із двома підлеглими. Крізь гамір хлопець не міг розчути навіть слів подруги за спиною, не кажучи вже про допит друзів у протилежному від них куті. Єдине Остап міг стверджувати з впевненістю: із такою ситуацією місцева поліція стикалась вперше – розгубленість проглядалася і на їхніх обличчях.

– Що? – перепитала Марта.

Поодинокі краплі поту стікали з її лоба. Через висячий у повітрі пил струмені поту на обличчі перетворилися на сірі стрічки.

– Ці теракти.

– Гадаєш, такий був не один?

– Їх було безліч. Найімовірніше, усім Фесом.

– І ти так спокійно про це говориш? – Думками дівчини знову прошмигнули застереження батьків.

– Ми нічого не можемо вдіяти, – мовив Остап, картаючи себе за те, що повторює слова Віталія, і за мить додав:

– Йде.

До українців підійшов охайний чоловік у червоній сорочці та з дрібною щетиною на втомленому обличчі. Він віддав Марті фотоапарат. Практично видерши його з рук араба, дівчина одразу відкрила тонку кришечку, припасовану збоку, та зазирнула всередину.

– А де картка? MicroSD-карта пам’яті!

– Вилучена як важливий доказ.

– Вилучена? Що?! Ні! Ні-ні-ні-ні…

– Марто, заспокойся. – Остап намагався втихомирити подругу, але це виявилось марною справою.

– Сам заспокойся! Там мої фотографії. Вони мені потрібні.

– На жаль, ми не можемо повернути вам картку. – Поліцейський не вперше пояснював схожу ситуацію і вже не звертав уваги на жодні емоції.

– Я… я скаржитимуся! Покличте керівництво.

– Досить! – Остап вхопив дівчину за лікті та міцно притиснув до себе. Заговорив українською, щоб держслужбовець не зрозумів: – Вони її повернуть. Прошу, зачекай, поговорімо з ним та з’ясуймо, що до чого. Не психуй, ми ж ні в чому не винні.

– Та пішов ти!

Вона вирвала руку та відійшла на кілька кроків назад. Обійнявши долонями обличчя, Марта тихо заплакала. Тепер будь-які сподівання на хороші сюжети можна було ховати у далеку шухляду.

Остап Макарчук спробував опанувати хвилювання за подругу й повернувся до чоловіка в червоній сорочці. Він мусив з’ясувати якомога більше та водночас переконати полісмена у власній непричетності до цих страшних подій.

– Що насправді відбувається? Навіщо ви привели нас сюди?

Шум від розмов зростав, звідкись долинав жіночий плач. Віталія з Яном досі допитували неподалік.

– Мене звати лейтенант Явдах Лахлу, – назвався поліцейський. Від нього тхнуло потом та голодом. – Ви Остап Макарчук? – Останні слова він промовляв, дивлячись у паспорт хлопця.

– Так.

– А це Марта Лівінська?

– Лівінська, – кивнув хлопець, – так.

– Де ви були перед тим, як прийшли до хостелу?

Біля дверей почалась метушня: до приміщення ввели нову групу туристів, серед яких виявились кілька підлітків афроамериканців та двоє білих дівчат. Одна з них задихалася від істерики, важко підбираючи вигуки французькою.

Лише зараз Остап побачив над вхідними дверима великий портрет короля Могамеда VI.