Андрій Новік - Аномалія

На даху їх зустріла маленька дівчинка в довгому світлому балахоні. Її усмішка танула просто неба, а тоненький палець тицяв на пучок м’яти, що під вітерцем лежав на карнизі будинку. Ян потягнувся за найбільшим з них, однак дівчинка заступила йому шлях та простягнула руку долонею догори. Під короткими нігтями скупчилися згустки землі та бруду.

– Five dirham!

– От хитрюща, – випалив хлопець українською.

Решта озирнулася та розсміялася. Кожен тримав у руці під носом кілька гілочок м’яти. Зважаючи на сморід, п’ять дірхам – близько п’ятнадцяти гривень – були непоганою інвестицією.

– Фарбувальні!

Латіфа підступила до краю виступу даху й зазирнула донизу. Під будинком розташувався двір із великими круглими виямками. Кожна мала власний неоднозначний колір. Між виямками в землі бігали напівоголені чоловіки, стискаючи в руках та накидаючи на плечі широкі шкіряні полотна. Перші брали згортки, розкидали шкіру виямками у необхідні кольори та залишали на певний час, щоб ті просочилися фарбою. Інші збирали їх та вивішували сушитися. Сама шкіра була ще свіжою і тхнула кров’ю.

Марта швидко описала побачене в записник, сховала його до «бананки» та взялася фотографувати. Після загальних кадрів та портретних фото друзів, дівчина зробила селфі з Латіфою, яке б мало вінчати одну з двох частин статті про Фес.

– Якщо не зважати на запах, то тут дуже гарно. Видно межі міста, – мовила вона, ховаючи «Nikon».

– Ага.

– У нас ще є щось за планом? – запитав Віталій, коли вони вже сходили на вулицю.

– Здається, ні, – відповіла Латіфа Лахріф крізь хустину, англійська якої звучала, мов рідна, – показала усе, чого ви ще не бачили.

– Тоді, мабуть, нам варто йти до хостелу збиратися. У нас нічний переїзд автобусом у Шафшавен.

– Я вже домовилася із братом, щоб ви залишили сумки в нас.

– Чудово! – вигукнула Марта. – Ми з’їздимо на день в синє місто й післязавтра одразу назад.

– Гаразд, чекатиму!

Це були останні спокійні години українців.

21 червня 2017 року

Гамбург, Німеччина

Професор важко видихнув та вмостився у власному кабінеті. Втома валила Леона Губера з ніг. І день ще не закінчувався: от-от мав прийти Морґан Еббот.

Прес-конференція минула краще, ніж можна було очікувати. Хоч експеримент гравітаційної аномалії і не викликав ажіотажу, однак представники кількох провідних видань все ж виділили півгодини свого часу. Сам же Губер не вважав за доцільне проводити зустріч зі ЗМІ так швидко, особливо без детальної статті в «Nature», проте керівництво університету наполягало. Їм необхідні були відкриття, а особливо – відкриття, які можуть змінити уявлення про створення квантових комп’ютерів. Як-не-як, а за ними ховалося майбутнє.

Губер дістав з нагрудної кишені піджака коротенький гребінець та розчесав охайно вкладене сиве волосся. Ідеально, усе мало бути ідеально. Після того глипнув на годинник у правому нижньому куті екрану лептопа.

Чоловік поважав пунктуальних людей, вважав це запорукою успішності. Він був переконаний, що неможливо змінити світ, якщо банально за ним не встигаєш. Губер досконало розумів поняття часу, але сприймав його не так, як більшість. Час не можна повернути.

Вісімнадцять років тому помер його батько від хвороби Альцгеймера [18] Хвороба Альцгеймера – хвороба, яка зазвичай зустрічається в людей літнього віку. Супроводжується втратою пам’яті та порушенням мозкових процесів, викликається накопиченням у тканинах мозку ненормально згорнутих білків – тау-білка та бета-амілоїду. Альцгеймер характеризується втратою нейронів та синаптичних зв’язків в корі головного мозку і певних субкортикальних областях. . З кожним днем він забував як їсти, як пити, імена близьких чи дні зі свого минулого, поступово згасала активність мозку в скроневих ділянках. Він ніби піддавався безповоротному форматуванню, і, як не намагався Леон знайти спосіб зупинити цей процес, час із кожною хвилиною забирав життя батька.

« То що є час, як не повільний убивця ?» – думав Губер.

Убивця слабких. Та чи гріх убивати? Смерть – це своєрідна невиліковна хвороба, якою заражене людство. То, можливо, час є дарунком?

Щойно стрілка годинника перекинулась за 18:02, у двері тричі постукали.

– Заходь.

Увійшов Морґан Еббот. Американець зберігав усміхнений вираз на обличчі, ніби от-от мав отримати підвищення. Розмови із Губером йому завжди подобалися. Для заокеанського професора старий німець випромінював усе те, до чого прагнув він сам. Переконання Губера та ставлення до науки, як такої, спершу піддалися скепсису від Морґана, однак що більше та відвертіше вони спілкувались, то ріднішим для американця ставав світогляд сивочолого професора.