Андрій Новік - Аномалія

– Важкий день, – ледь чутно буркнув Александер Бунге та пройшов повз керівника. Це все, на що був здатний його організм.

Для хлопця Губер припинив існувати як авторитет, та й узагалі як людина. Кольори зникали з кожним кліпанням, а запахи набували ніякової терпкості. Чому тепер його повинні були хвилювати думки якихось там професорів? Тим паче тих, чиє життя однією ногою вже було на тамтому світі.

Усі десятеро працівників під керівництвом Леона Губера, Лори Гесс та Майї Бухбіндер зібралися в просторому кабінеті, що слугував чимось на кшталт конференц-зали, де проводили зібрання. Приміщення невелике, проте достатнє, щоб кожен міг почуватися впевнено на власних двох квадратних метрах.

– Це не виправдання! – Губер гарчав, як бульдог, якого зіткнули лобом із ненависним супротивником.

На обличчі професора таку емоцію команда бачила вперше. Досі виважений та меланхолічний Губер почервонів, аж вена на лобі випнулася.

« Таки щось особисте », – переконався Александер.

– Пане Бунге, – втрутилася Лора Гесс, щоб пом’якшити конфлікт, – вам повідомили причину сьогоднішнього зібрання?

– Повідомили.

– Мабуть, недосконало. Ми готуємося до прес-конференції. Уся команда представлятиме результати дослідження гравітаційної аномалії.

– Прекрасно, – Александер схрестив руки на грудях та міцно втиснувся у крісло.

Дев’ятеро членів команди невдоволено подивилися на нього. Вигляд Александера викликав співчуття тільки в Ерсель Кауфман та іспанки Іветт Мендес. Остання прибула з Мадрида забезпечувати теоретичні основи роботи. Іветт сумно хитала головою, перебираючи в голові думки, як підбадьорити колегу та розвіяти гнітючу атмосферу над металевим столом. Решта чоловіків розчаровано або ж сердито розводила руками, розуміючи, що тепер на них чекає.

– Ми могли втрьох оголосити про аномалію, – спокійно сказав Губер, – але вирішили, що це заслуга усіх нас, тому й оголошувати повинні усі разом.

Ніхто не наважувався встрявати в їхню розмову. Тишу порушувало важке сопіння Александера: він досі перебував у невидимій для інших прострації, іншому – депресивному – світі. Йому боліло та водночас легшало від ненависті та зневаги оточуючих.

– Але тепер я бачу, що для одного із присутніх це зовсім неважливо.

Науковець вперше звів погляд на керівників. Губер, Гесс і Бухбіндер перезирнулися, щось один одному тихо прошепотіли, і тоді Лора виголосила вердикт. Її голос навіть невинних змушував схиляти голови.

– Александере, ми не можемо представляти вас пресі у такому вигляді. Під час конференції найкраще було б, щоб ви залишалися тут.

– Абсурд! – з огидою виплюнув чоловік, не глянувши на жінку. Погляд і досі свердлив сивочолого Губера.

« Невже він так і мовчатиме ?» – промайнуло в голові Бунге.

– Абсурдом було приходити сюди у стані алкогольного сп’яніння, – холодно відрізала Лора Гесс. – Якщо ви покладали певні надії на дослід, як переконували усіх нас, тоді для чого було влаштовувати цей цирк?

Александер мовчав. Голову розривав подзвін від алкоголю.

– Немає відповіді? Як і можливості супроводжувати команду на прес-конференцію. У мене все.

Підлога під ногами вченого розчинилася, залишаючи невідому страшну порожнечу. Усе, на що він сподівався, летіло коту під хвіст. Його життя обернулося на приречене пекельне коло на очах колег. В одну мить закортіло повернутися до своєї печери самотності та безтямно ховатися від чужих зневажливих поглядів.

21 червня 2017 року

Фес, Марокко

– Що ж так гидко смердить? – Ян щільно затулив носа, а невелику наплічну сумку притиснув ближче до опуклого живота, поплямованого темними кружальцями поту.

– Це означає, що ми майже на місці, – відповіла Латіфа – двадцятитрирічна сестра Муаза.

Марта підігнула довгу сукню в квіточку й підбігла до найближчого повороту.

– Ми на місці.

Як тільки усі порівнялися перед старими порепаними дверима, Латіфа усміхнулася та із зачарованою посмішкою запросила усіх всередину. Вона нагадувала принцесу зі східних казок.

Вони зайшли углиб будівлі, стіни якої гріли не гірше сонця. Сходи, що вели на дах, були такі вузькі, що доводилося підійматися поодинці: Латіфа йшла першою, Ян замикав ланцюг. За довгий період часу товстань вперше із втіхою вдихнув, адже сморід потроху відступив перед запахом обробленої шкіри. За кілька хвилин вони опинилися у великому магазині сумок та курток. Усі вироби зі шкіри телят, баранів чи верблюдів. Усі різних кольорів – від білих та бірюзових до криваво-червоних та ядучо-зелених. Власник магазину проводжав українців на дах будинку й радив опісля повернутись та придбати дещо на згадку.