Андрій Новік - Аномалія

– Сумую.

І це все. На більше зважитися він не зміг. Це був не природний страх, а якась замкненість всередині, коли тіло навідріз відмовлялося виконувати будь-які накази.

Пола Нойманн у нерозумінні розвела руками.

– І це все? Усе, що ти хочеш мені сказати?

У відповідь Маркус відпив пива.

– Прокляття. Знаєш, я їхала сюди не за ще однією дозою сексу чи порожніх балачок. Ось. Скажу тобі відверто, я не дівчинка для стосунків без обов’язків. Мені потрібен справжній чоловік, мужній, який піклуватиметься про мене, цікавитиметься, як минув клятий день, та на якого можна буде покластися. У моє життя скоро ввірвуться грандіозні зміни, тому або я залишуся приймати їх самостійно, або із тим, хто розділить мою радість та біль. Я не збираюся більше нести зайву торбу лахміття на плечах. Розумію, що із нашими спеціалізаціями ми не зможемо часто бачитися, однак…

– Я кохаю тебе, Поло.

Маркус одразу відчув, як те, що тиснуло на нього протягом останніх тижнів, врешті відпустило. Він пильно дивився в очі жінки навпроти й подумки молив почути бажану відповідь.

Жінка мовчала. Її язик онімів та наче провалився крізь гортань у шлунок. Пола Нойманн на мить відчула себе невинним дівчиськом, проте усі ті серйозні промови та настрої вмить вщухли.

– Що?

Маркус усміхнувся:

– А по-друге: я розглядаю можливість переведення у тихішу місцину та на спокійнішу роботу. Можливо, десь в Вісбаден.

– Ти серйозно?

– Цілком.

– Отже?..

– Пропоную поїхати до мене та відсвяткувати.

20 червня 2017 року

Фес, Марокко

– Ходімо нагору!

– Секунду, – гукнула Марта у відповідь, виходячи з душу.

Марта йшла в душ останньою. Доки хлопці доводили себе до ладу, вона лежала зверху на двоярусному ліжку та завершувала останні нариси добових нотаток про сходження горою до руїн гробниць Маринідів у передмісті. Четвірка дерлася крізь розписані дощечки, що стирчали з сухої жовтуватої, мов яєчний жовток, землі. Тільки згодом вони зрозуміли, що йшли повз старе кладовище. Під неглибоким урвищем тихо дзюркотів струмок, навколо якого юрмилися восьмеро підлітків. Вони із підозрою проводжали поглядом туристів.

Від гробниць давньої берберської династії залишилися лише руїни двох стін та прямокутна масивна вежа. Це ледь не єдина жива згадка про династію, яка володарювала два століття і змогла об’єднати під собою Марокко.

З пагорба, куди зрештою видерлись українці, можна було розгледіти усе місто. Дівчина зробила свою сто шістдесят восьму фотографію розлогої Медіни під згущеною чорною пеленою хмар, що охоплювали Фес звідусіль. Насувався буревій. Вітер зносив пакунки з фруктами та здіймав довгу спідницю дівчини. Хлопці дарма намагалися прочитати роздовбані часом написи – ноги підломило, а неправильно намотані на голови тюрбани вітер перетворив на довжелезні неслухняні щупальці. Коли зуби заскрипіли від наліпленого піску, а вуха позакладало, туристи вирішили спуститися до міста й прямувати до хостелу. На годиннику була майже сьома.

– А що там нагорі? – питала Марта, закутана у білий рушник.

Віталій показово підвів погляд. Кімната було вкрай вузька, щоб розминутись учотирьох: уздовж бокової стіни стояли два двоярусні ліжка, навпроти – одне невелике віконце з вітражем, яке виходило у внутрішній дворик ріаду [16] Ріад (від араб. «сад») – традиційний готель у марокканському стилі. Особливо вирізняється внутрішнім двориком, у якому часто зустрічаються басейни або сади. . Біля вікна висіла картина із панорамою Феса. Душова із туалетом розташовувались навпроти вхідних дверей. Кімната невелика, але друзі почувалися тут комфортно.

– Крута тераса, – відповів Віталій, крокуючи до вузьких сходинок за дверима. – Мешканців та працівників збирають на вечерю. Нас теж погукали.

– А буревій уже закінчився?

– Так. – Віталій двічі плеснув у долоні та вийшов, зачинивши за собою двері.

Марта вийшла на дах будівлі у коротких шортиках та довгій чорно-білій картатій сорочці. Усі вже чекали за столом. Звідти місто було, наче на долоні: видно було мінарети [17] Мінарет – баштоподібна споруда у мечеті, з якої провісник муедзин закликає мусульман до молитви. усіх найближчих мечетей та гострі шпичаки телевізійних антен, що визирали з-поміж розвішеного одягу. Із найближчої мечеті лунав крихкий старечий чоловічий голос – це муедзин у гучномовець читав заклик до вечірньої молитви та закінчення денного посту.