Андрій Новік - Аномалія

– Nice meat! Camel!

Дівчина пискнула і з огидою відвернулася. Хлопці підступили до прилавка найближчого марокканця й поглянули на те, що викликало таку реакцію в їх подруги.

– Не думав, що моя перша зустріч із верблюдами буде такою.

Палець Віталія самотужки потягнувся до відрубаної верблюжої голови. Таких стояло поряд три. Дві з них були без шкіри. Язик, очі та зуби на місці. Голови тхнули гниллю та смертю. Чорні кристалики тягнули до своєї бездонності та ніби кричали про порятунок.

– Nice!

Араб швидко наблизився, вхопив верблюжу голову, до якої тягнувся палець Віталія, та силою вклав у його руки.

– Жахіття, фу!

Віталій здригнувся від огиди й впустив масивну частину тваринячого тіла. Марокканця така реакція тільки розсмішила.

Усміхалася також і Марта, яка додала до свого архіву вдале фото гримаси друга із верблюжою головою в руках.

– Ходімо далі, – сказав Остап, – ще надивимося.

У них було два дні на прогулянку Фесом. І усі ці два дні Остап заходився дошкульним кашлем.

20 червня 2017 року

Берлін, Німеччина

Двері широко розчинилися, й у ніс ударив приємний солодкий запах. Маркус Бруннер увійшов до бару «Das Meisterstück», як завжди, завчасно. Широкоплечий чоловік років сорока повільною ходою проминув головний зал, увінчаний десятком підвішених до стелі ламп, та вмостився за вільний двомісний дерев’яний столик. Помахом руки замовив у бармена келих пива.

Його вимучені очі поглинула темрява, тільки-но він зімкнув повіки й відкинувся у незручному дерев’яному кріслі. Руки закинув за голову, щоб повністю розслабитися.

Досі приміщенням проносився тільки поодинокий шум перегукувань персоналу та увімкнених у сусідньому залі новин. Чоловік зловив себе на думці, що сумуватиме за цим спокоєм, коли за годину заклад заповниться закоханими парами та студентами.

Високий кельнер виклав на стіл пляшку портеру та порожній півлітровий келих. Непомітно кивнувши, Маркус перелив пиво з однієї тари в іншу.

– Почав без мене? – пролунав з-за спини мелодійний жіночий голос.

Маркус обернувся і різко випростався. Він побачив вродливу німкеню у строгій сірій спідниці до колін та того ж кольору піджаку, одягненому поверх білої блузки.

« Вишукана серйозність , – подумав про себе Маркус, – як завжди ».

– Пола! Радий тебе бачити.

Вони обійнялися мов давні друзі, стосунки яких перетворилися на суцільну рутину. Після цього жінка сіла за його столик, поклавши поряд компактний сірий клатч.

На Полі Нойманн майже не було помітно макіяжу: тонкі губи підкреслювала тілесна помада, а карі очі – легка темнувата лінія олівця. Для Маркуса вона була фантастичною жінкою, майже богинею. Складене зазвичай у ґульку на маківці русяве хвилясте волосся зараз вільно спадало на тендітні плечі. Маркус Бруннер міг закластися, що відчував ванільний запах шампуню. У ямочці між ключицями застигла крапелька поту. Чоловік на мить затримав погляд на її волоссі, після чого заплющив очі та залив ковток пива у горлянку. Холодна п’янка хвиля миттю розлилася нутрощами.

– Міг би й дочекатись.

– Пробач, але не міг, – Маркус значно повеселішав.

– Старий алкоголік!

– Лише під час наших зустрічей.

Усмішка ледь-ледь оголила білі зуби Поли, обабіч кутиків рота утворились невеликі ямочки, від чого вона почала нагадувати засоромлену школярку.

Жінка замовила келих рожевого вина.

– Важкий день? – Маркус обережно зиркнув на Полу.

– Я так погано виглядаю?

– Що ти! Ти, як завжди, прекрасна.

– А знаєш, у чому секрет? Просто я п’ю більше.

– То хто з нас алкоголік? – обурився Маркус.

– Мені можна. Стоси паперів мене не підстрелять.

Чоловік прийняв цю шпильку мовчки, лише потер долонею шорстку щетину на обличчі. Востаннє він голився два дні тому, але Полі подобався такий його образ. Коли кельнер приніс вина, вона підняла склянку:

– За такі рідкісні зустрічі.

– Воїстину.

Двоє одночасно відпили майже до половини. Це були ті кілька годин, які вони могли виділити одне одному подалі від Федерального управління кримінальної поліції. Роботу Поли у підрозділі охорони та безпеки посадових осіб не можна було назвати вершиною досягнень. До того ж їй доводилося працювати з ранку до ночі у стінах центрального офісу Вісбадена серед хмарочосів паперу. Та це було краще, ніж нічого, краще навіть за будь-що інше, чого могла б хотіти Пола, адже ці офісні джунглі вели її до омріяного кар’єрного зросту – до посади одного з керівників відділень Bundeskriminalamt. Але за останні три роки разом зі зростом чисельності злочинів вдвічі збільшилося і понаднормове навантаження працівників Федерального управління. Зникли спокійні періоди, коли можна було брати відпустку чи бодай додатковий вихідний в обмін на перевантаження. Після минулорічної звістки про батькове загострення запалення легень Пола спробувала вирватися хоча б на три дні у Ганновер до сім’ї, однак отримала від керівництва цілковиту відмову. Були жорстко обмежені терміни можливого надання додаткових вихідних для компенсації, і ті дні, на жаль, до них не входили.