Андрій Новік - Аномалія

– Ну, хоч буде про що в статті написати.

Чотири роки тому Марта Лівінська покинула навчання у Київському національному університеті Шевченка, вирішивши, що без подорожей її життя неповноцінне. Відтоді Марокко – двадцять восьма відвідана нею країна. Щодня дівчина викладала невеликі тексти у соцмережах, підкріплюючи їх фотознімками, а також вела у записнику короткі нотатки, які по приїзді додому перетворювались на розлогі статті. Марта полюбляла називати себе професійним фрілансером. Кожну статтю вона уважно вичитувала по кілька днів і лише тоді надсилала їх до різних інтернет-видань на кшталт «Inspired». Деякі навіть вдавалось перекладати англійською та просувати на іноземні платформи, хоч оплата за такі зусилля була мізерною. Перед організацією подорожі до Марокко дівчина проштудіювала накращі статті «National Geographic Traveler», «Matador Travel» та «Los Angeles Times Travel» – видання, які оплачують від сорока до ста п’ятдесяти доларів за статтю. Виписала основні тези та структуру тексту, сформувала найкращі композиції для фото- та відеоматеріалу. Марті кортіло покинути писати до другорядних вітчизняних видань та перейти у вищу лігу, тому ця подорож мала неабияке значення для її амбіцій та самореалізації. І нотатки першої статті почалися із зустрічі з озброєними військовими аеропорту Фес-Саї.

20 червня 2017 року

Гамбург, Німеччина

– Ти чому такий похмурий, друже? – почувся монотонний голос позаду.

Александер Бунге отямився від глибокої задуми. Він тонув у просторі університетської їдальні, втупившись у невидиму точку над своєю тарілкою, доки поруч не виросла здоровенна постать молодого напарника. Досі навіть навколишній гамір не міг відволікти Александера від настирливої підсвідомості. Він глипнув ліворуч через плече на новоприбулого: чорна сорочка тісно облягала міцне тіло хлопця, а під пахвами темніли невеликі острівки плям від поту.

Йонас Штральковські прибув до Гамбурга два місяці тому із Дрезденського інституту хімічної фізики твердих тіл, і цього часу вистачило, щоб команді він сподобався. Навіть професор Леон Губер оцінював Йонаса краще, ніж Александера. Принаймні, так здавалось самому Александеру. Глипнувши на бородатого Йонаса, йому таки вдалося впорядкувати думки та сконцентруватися. Але було важко приховати гнівну заздрість. Хіба він чимось відрізнявся від насупленої дитини?

– Хто похмурий? – Александер знову опустив погляд на свою тарілку. – Просто замислився.

– Можна присісти поруч?

Сам винен, що не дерся вище, ніж цей спітнілий.

– Звичайно, – він посунув свою тарілку та ноутбук, звільняючи місце навпроти.

– Щось не помітно радості на твоєму обличчі. Ти не надто щасливий, як на людину, яка долучилася до такого вагомого відкриття.

– Гравітаційна аномалія – не новинка, про неї говорять вже не перший рік. Це просто чергове підтвердження теоретичних досліджень.

– Мисли позитивніше. – Йонас Штральковські виклав з підносу чотири тарілки: з овочевим супом, подвійною порцією картоплі, двома стейками та салатом. Александер непомітно порівняв усе це зі своєю тарілкою вівсяної каші із запеченими овочами. – Якщо продовжуватимемо у тому ж дусі, то зробимо непоганий прорив у сфері квантових комп’ютерів, – тлумачив Штральковські, – а це гроші, доволі непогані гроші.

– Хіба вам у товаристві бракує фінансів?

Бунге злився, хоч і намагався говорити спокійно. Йому ніколи не потрібні були гроші, а такі, як Йонас, у подібні моменти здавалися Александерові огидними. Геній та його визнаня – ось що насправді мало значення.

– Гроші необхідні завжди. – Йонас Штральковські їв та говорив водночас, від чого деякі букви ковтались із соковитим стейком. – Два мільярди євро розділи на вісімдесят дослідницьких інститутів. Виходить двадцять п’ять мільйонів на рік на один інститут – не мало, але й не так уже й багато. Звісно, не всі вони потребують рівного розподілення. Гуманітаріям я б узагалі бюджет не виділяв. Соцопитування можна проводити і не витрачаючи мільйонів євро. Однак, доки головує наукова демократія, мусимо ділитися з усіма та водночас шукати нові джерела прибутку.

Александер посміхнувся. Гуманітаріїв не особливо любили і в його Інституті наноструктур та фізики. Не перший рік точилася боротьба із цією несправжньою наукою. Але й кінець цього протистояння був не надто близько. Усе, що стосувалося псевдонаук та тих дослідів, які ніяк не могли впливати на майбутнє людства, вважалося простим чорновусим щитником [13] Щитник чорновусий (лат. Carpocoris purpureipennis ) – вид клопів сімейства щитників. У народі називається «жуком смердючкою» через характерний запах, який він виділяє у разі небезпеки. : нехай собі буде, але, не дай Боже, торкнутися.