Андрій Новік - Аномалія

Останнє знервоване звернення капітана обірвалося різким нахилом вправо. Мусульманка у хвостовій частині літака втупилася в ілюмінатор, міцно притискаючи до грудей маленького сина. Чорний палантин [9] Палантин (у мусульман) – жіноча накидка у вигляді великої хустки, якою обв’язують голову. злетів з голови, оголивши болотяно-чорне, зав’язане у ґульку довге волосся, а візерункова джелаба [10] Джелаба (з араб. jellaba ) – традиційний одяг в Марокко та інших країнах Північної Африки у вигляді довгого балахона з капюшоном. перекосилася від різких смикань крихітних кулачків. Жінка ревно молила про бодай останню зустріч зі своїм чоловіком.

Коли «Boeing 737» подолав позначку в два кілометри до поверхні землі, усе затрусилося з потрійною силою. Принаймні так здавалось усім пасажирам. Двох чоловіків, не застібнутих пасками безпеки до крісел, повиривало з місць та мов з гармати кинуло салоном. Перший вилетів із третього ряду й пробив головою грудну клітку сидячої біля виходу стюардеси. З її горла вирвався важкий короткий видих, і вона одразу втратила свідомість. Іншого підкинуло до багажних полиць та приземлило верхньою щелепою до пластикової опорної ручки стільця. Хаос поглинав людей, реальність плуталася із нічним жахіттям.

Секунди тягнулися хвилинами, збиваючи темп зближення із землею. Кілька телефонів та один невеликий лептоп промайнули салоном літака, розбиваючись на друзки у зіткненні з тілами зомлілих пасажирів. Жодних звернень пілотів «Boeing» більше не звучало. Єдина притомна стюардеса міцно стискала голову між колін та намагалась подумки вирахувати ймовірність виживання. Серед нестямних безпорадних криків було виразно чути чиєсь «Боже мій!».

Кілометр до зіткнення. При свідомості залишилась половина пасажирів, і більшість з них про це дуже шкодувала. Гучніше за шум турбін та вигуки переляканих блідих людей вистукувало в грудях серце, яке відмовлялося миритися із неминучим. Воно все швидше й швидше розганяло кров організмом, але мозок вже провалився у простраційне середовище, виходу з якого не було.

Сто п’ятдесят метрів до зіткнення. Із кабіни пілотів чутно сигнал тривоги. Десь чутно крик «Ми помремо!». Кисню бракувало навіть на короткий вдих. Доводилося вигинатись, закидувати потилицю назад та дихати животом, прорізаючи шкіру міцними пасками. Через задуху лисуватий марокканець дер пальцями хрипле горло. Ніс літака падав перпендикулярно до горизонту. Повітря зникло зовсім. В ілюмінаторах можна було розрізнити світлофори та людей, що тікали у паніці.

Десять метрів до зіткнення. Усе скінчиться…

– Остапе!

Літак трощив місто в радіусі сотні метрів. Стіни невисоких будівель обвалились, розкидуючи цеглу та ховаючи під собою перехожих.

– Гей, чуваче!

Хлопець задихався. Груди відбивали гопака в такт несамовитому серцю, а краплини поту марно намагалися приховати сироти на тілі.

– …що таке?

Остап Макарчук немов випірнув з-під води після кілометрового запливу. Жах зіткнення лоукостівського літака із землею розвіявся масною плівкою перед очима. Усе верталося на свої місця. Ще за кілька миттєвостей зумів упізнати грубуватий голос друга.

– До тебе звертаються, – одним видихом промовив Віталій.

Під русявою чуприною Остапа Макарчука від народження приховувалася жорстка аерофобія, і всі останні три місяці підготування до мандрівки він постійно повторював друзям про неможливість польоту. Натомість хлопець пропонував дістатися до Марокко поромом з Іспанії. Це зняло б питання страху перед падінням, додало б досвіду кожному в мореплавстві та продовжило на кілька днів подорож самою Іспанією. Однак після кількахвилинних пошуків квитків у мережі хлопці вирішили одноголосно, що ціна за пором занадто висока, тому залишається лише літак.

Остап перевів погляд від кирпатого носа Віталія ліворуч. У вузькому проході чорнява стюардеса вичікувально обперлася ліктем на спинку крісла. Коротке волосся слухняно зачесане за вуха, жодних сережок та яскравого макіяжу.

– Show me your seat belts, please [11] Покажіть мені ваші паски безпеки, будь ласка ( англ. ).« , – наполегливіше повторила стюардеса.

Хлопець пучками пальців протер вимучене сонне обличчя. Понівечені та розрубані навпіл тіла все ще майоріли перед очима. І хоч як Остап не намагався, однак за двадцять шість років ця фобія жодного разу не покидала його, якщо поряд перебувало щось схоже на крилату машину.