Андрій Новік - Аномалія

Зовнішня архітектура терміналу нагадала Остапові величезний нічний клуб. Білі широкі смуги тягнулися гострими кутами від землі до самого даху. Сіро-коричневі ж мережили білизну стін, утворюючи у власному сплетінні уявні гігантські зірки. За кожною такою смугою чергувала скляна, схожих розмірів та із сірими візерунками, що нагадували округлі пелюстки квітів.

Щойно за туристами зачинилися розсувні вхідні двері, пекуча задуха враз поступилася звабливій прохолоді.

– Кондиціонер! – радісно вигукнула Марта, насолоджуючись можливістю знову нормально дихати.

Внутрішня частина аеропорту вражала. Коридори із двоярусними фонтанами, звідки раз у раз вистрілювали струмені холодної води, змінювалися озелененими відпочинковими подвір’ями. Схожу на мурашник центральну залу перетинали вузькі згруповані потоки мандрівників із замисленими похмурими гримасами. Дехто з них щось записував на невеликому білому клаптику паперу, стоячи на коліні або ж узагалі сидячи на землі.

За всім тут пильно стежили шестеро озброєних військових. Один із них, чорнявий високий чоловік із вимуштруваною поставою в уніформі, підійшов до Віталія, говорячи ледь розбірливою англійською. Решта залишилася осторонь, вирішивши не втручатися. Віталій був тим, хто вирішував майже усі питання, окрім організаційних. Незважаючи на екзотичну та дещо футуристичну красу інтер’єру, у повітрі все ж висіла напруга.

За хвилину Віталій Сипко повернувся до своїх друзів і закликав їх у бік невисокого столика:

– Нам необхідно заповнити туристичні анкети, інакше не випустять звідси.

– Здається, це стосується кожного ново… – Остап не встиг договорити, як терміналом прокотився голосний звук сухого кашлю. – Прокляття!

– Акліматизація, – підтримав Ян друга лясканням по плечі.

– І довго вона триватиме?

– Як у кого. Залежить від організму.

– Із його фобіями та шмаркальними зимами акліматизація, мабуть, триватиме впродовж усієї мандрівки. – У голосі Віталія знову бриніла та дивна суміш співчуття та зневаги.

– Замовкни, Вєталь.

Остап знову розкашлявся, чим привернув погляд двох військових. Вони не відходили від українців уже кілька хвилин.

– Я піду по анкетки, а ви пошукайте ручки. Бажано чотири, щоб швидше вийти з цієї зорової в’язниці. – Фарбована білявка скинула наплічник на землю, зав’язала довге кучеряве волосся у вузол і рушила до столикa, біля якого скупчилися розгублені іноземці. Віталій поглядом погладжував звабливі риси її оголених ніг.

– Гадаєш, їй дозволять розгулювати Фесом в таких коротких шортиках?

– Ні. Рамадан, можливо, і виручить на деякий час, але довгу сукню таки доведеться вдягнути.

Остап перехопив погляд одногрупника. Його прихована хтивість поступалася захопленню.

– Слину підітри, вона не з твоєї ліги.

– А з чиєї? Твоєї? Ха! – напівгрек грайливо розкуйовдив волосся, від чого ще більше став схожим на балканця. Це було його завченим прийомом, коли поруч з’являлася симпатична дівчина.

Незабаром Марта повернулася, стискаючи у руці про всяк випадок шість анкет. Кожен взявся заповнювати поля причини візиту до Марокко, терміни перебування, місця проживання та відповідні паспортні дані. Зі слів молодого француза у смокінгу, з яким дівчина встигла перекинутись двома словами біля столика, такі анкети іноземці повинні були заповнювати у кожному готелі та хостелі, лікарні, відділку поліції чи будь-якій іншій установі. Такі реєстрації допомагали контролювати потік туристів поіменно, відстежувати їхні дії та останнє місцеперебування.

Заповнені бланки Марта поскладала у стопку й віднесла найближчому військовому. Підходити до озброєної людини було не так вже й просто, особливо якщо вона підозріло свердлить тебе поглядом. Охоронець незрозуміло глянув на анкети й, активно жестикулюючи руками, вигукував щось французькою. Марта перелякано відійшла крок назад, однак на допомогу своєму напарнику одразу поспішив нижчий, але товстіший марокканець, у такій же випрасованій до найдрібніших деталей уніформі.

– Registry , – товстань тицьнув пальцем праворуч, – registry , registry .

– Ходімо, – хлопці підійшли до дівчини й за лікоть відвели її подалі від військових. – Нам потрібно до паспортного контролю.

– Сподіваюся, не всі вони такі злі, – сказала Марта, одягаючи наплічник.

– Мріятимеш, коли нам не вліплять печатки.

– А що, можуть відмовити?

– Всіляке буває, – знизав плечима Ян. – Знайомих так і не впустили.