Джеффрі Арчер - Хто не ризикує

Вільям промовчав.

– Але щойно її краса почала в’янути, заробітки зменшилися, і батько часто зустрічав її стусанами, якщо вона поверталася додому в суботу ввечері без грошей на пляшку віскі та чергову ставку.

Потім Фред замовк, а Вільям подумав про власних батьків, які проводили суботні вечори в ресторані або театрі. Йому важко було зрозуміти тиранію домашнього насилля. Він ніколи не чув, щоб батько навіть підвищував голос у присутності його матері.

– Лондон далеко від Глазго, – сказав Вільям, сподіваючись, що це заохотить Фреда продовжити розмову.

– Для мене – надто близько, – сказав Фред та увімкнув ліхтар, який освітив алею, і молода парочка зникла. Фред усміхнувся.

– Мені було чотирнадцять, коли я втік із дому. Найнявся на перше вантажне судно і відплив. До вісімнадцяти я вже пів світу побачив і вирішив висадитися у Лондоні.

– І тоді ти пішов до поліції?

– Ні. У той час я все ще вважав їх ворогами. Я кілька місяців цупив речі з полиць супермаркетів, а зрештою став кондуктором автобуса. Потім мені це набридло, і я вирішив піти до армії або поліції. Якби співбесіда в поліції не була призначена раніше, я б уже був генералом.

– Або мертвим, – сказав Вільям, коли вони підійшли до Бартона.

– А тут, думаєш, менше шансів бути вбитим? Я втратив сім колег за останні двадцять років, а скільки ще були поранені й пішли з поліції інвалідами! В армії ти принаймні знаєш, хто твій ворог, і маєш право його вбити. Тут ми стикаємося з наркодилерами, поножівщиною, перестрілками, і все це поки суспільство вдає, ніби нічого не відбувається.

– Тоді чому ти обрав це життя, а не щось легше?

– Може, ми з тобою прийшли сюди різними шляхами, Хористе, проте у нас обох є одна спільна риса, – сказав Фред, – ми обидва трохи навіжені, але робимо те, для чого призначені. І давай подивимося правді в очі: я ніколи не мав більш захоплюючої роботи, яка б так винагороджувалася, аніж тут.

– Винагороджувалася?

– Не грошима, звісно, хоча через деякий час зарплатня стає кращою. Deprehendo Deprehensio Vitum , – сказав Фред. – Працюй щоніч, працюй щодня – і буде більше зарплатня.

Вільям розсміявся, а Фред додав:

– Не переймайся, це вся латина, яку я знаю. Найбільше я люблю цю роботу за те, що тут один день не схожий на інший. І що найважливіше, це мій дім, я тут майже всіх знаю. Тут тобі не одна велика сім’я, але це моя сім’я, і хоча я ніколи не скажу це вголос у відділку, я хочу вірити, що щось змінив.

– І твої дві подяки це підтверджують.

– І ще три відсторонення, але мені лишилося усього кілька місяців у поліції, тож я, мабуть, більше не перетну межу.

– Не хочу зменшити собі пенсію, – додав Фред, коли вони виїжджали з Бартона.

– Сьогодні тихо, – помітив Вільям.

– Вони побачили нас і зникли, як пацюки, у найближчих щілинах. І щойно ми підемо, вони повилазять. Але ж і ми не хочемо ніяких випадків у ваш останній день, чи не так, детективе?

Вільям засміявся й збирався поставити ще одне запитання, коли Фред подивився на інший бік вулиці й сказав:

– Бідна стара дурепа. Боюся, вона й сама гадки не має, що робить.

Вільям гадав, що зараз послідує ще одна порція домашньої філософії, проте він помилився:

– Будинок номер двадцять три, – сказав Фред. – Місіс Перкінс.

– Пограбована кілька тижнів тому, – продовжив Вільям. – Винесли телевізор та відеомагнітофон, якщо не помиляюся.

– Правильно, п’ять очок з десяти, – сказав Фред. – Давай ще п’ять.

Вільям подивився на будинок, але це йому не допомогло.

– Що ти бачиш, Хористе?

– Дві пусті коробки.

– І що це значить?

Вільям спробував думати як ловець злочинців – навичка, якою володіють виключно такі як Фред: люди, що можуть відчути злочин до того, як він стався. Фред театрально зітхнув:

– Страховка місіс Перкінс, мабуть, уже покрила її втрату, тому зараз у неї новий телевізор та магнітофон. Проте вона не знає, що зазвичай грабіжники повертаються через кілька тижнів, бо знають, що у жертви вже є нові речі, які можна викрасти. І що вона робить? Фактично запрошує їх це зробити. Злодій тільки чекає, коли вона піде в гості до місіс Кесіді із дев’яносто першого будинку, щоб влізти до неї вдруге.

– Що нам робити? – спитав Вільям.

– Поговорити з нею і попросити знищити докази, – сказав Фред та постукав у двері будинку під номером 23. Місіс Перкінс майже одразу вийшла до них, та щойно Фред пояснив їй мету їхнього візиту, вона швидко прибрала коробки, подякувала їм та запросила на чай.