Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

— Ми з тобою дійшли до такої сфери, де все можливо. Аби ще знати, як... Але тут би дати раду зі звичайними земними історичними архівами.

— Я маю свідчення, що ребе Нухе отримав від Пінзеля кілька листів паперу, які через дві сотні років віддав моєму батькові старий єврей у Бучачі. Який потім випив отруту й миттєво помер. Мій батько задув свічку й пішов з того дому. Сказав, буцімто там нікого нема. А його ротний поставив хрестик, що цей будинок обстежено. Батько подумав: «Як знайдуть діда, скажу, що він прийшов туди вже після нього. Прийшов і Помер.»

«Усім чомусь хочеться говорити про старого безіменного єврея, а не про Пінзеля», — подумала я тоді, згадавши загадкового Миколу Зиновійовича, який збирався розповідати про Пінзеля, а його все тягло говорити про свого прадіда.

— І як воно так сталося, що поряд опинився правнук чоловіка, який дав твоєму батькові папери, писані Пінзелем? Це й справді містика якась! І потім він так загадково зник! Ніби хотів поговорити, похвалитись, що знає щось про міську знаменитість, а потім зник...

— Він знає не більше за мене, Маріанно. Він не знає, як загинув його прадід. А я — знаю.

— А може, то був і не він?

— Може, й не він. Тоді тим більше нема чого шкодувати, що він зник.

— Але скоріш за все, то був-таки він. Навряд чи Пінзель роздавав свої папери кільком...

— Він роздавав кільком, — перебив мене Мішель. — У тому записі, який потрапив до мого батька, а потім — до мене, зашифрована інформація, де лежить те, що він віддав на зберігання іншим.

— Але ж, можливо, якщо ми якимось дивом знайдемо те, про що йдеться в листі, який потрапив до тебе, там буде не мета пошуку, а посилання на подальші схованки. І так без кінця.

— Можливо. Але шукати треба. І мені здається, що доля нам допоможе.

— Гадаю, Пінзель не думав, що шукати почнуть тільки через два століття.

— Він знав, що прирікає себе на забуття!

— Мішелю, якщо ти хочеш, щоб я допомагала тобі, то маєш розповісти мені все, що знаєш сам. Я не використаю проти тебе те, що ти довіриш мені!

Я майже дослівно пам’ятаю нашу розмову тієї ночі. Пам’ятаю також, як вона урвалася. Банально і солодко. А потім ми знову обіймалися й говорили про мету нашого пошуку. Але на такому шляху буде неможливо щось знайти.

— Як ти гадаєш, — питав він, — вони з Єлизаветою теж вели вночі сердечні розмови?

— Вони були подружжям.

— А я не можу уявити чоловіка, який вирізьбив усі ті неземні скульптури, а потім так по-земному обіймав жінку в темряві під ковдрою — чим там укривались тоді подружні пари на своїх ліжках?

— Не знаю. Але історики, які пишуть про побут тих часів, твердять, що всі тоді спали в одній кімнаті з дітьми.

— У них було тільки двоє дітей. А його дуже часто не було поряд.

— Що ти хочеш цим сказати? Що вона пускала під свою ковдру когось іншого?

Ми розмовляли впівголоса, як зазвичай розмовляють двоє в ліжку, і раптом він почав шепотіти мені на вухо, ніби виказував якусь страшну таємницю, якої ніхто не повинен чути:

— У мене є її лист до Андрія Масовскі.

— Чий лист і до кого?

— Лист Маріанни Єлизавети до Андрія Масовскі, — він вимовив те ім’я з незвичністю людей латинської культури до слов’янських прізвищ. — Це той чоловік, за якого вона вийшла заміж, коли Пінзель зник.

(Так, він уже казав раніше, ніби має лист Пінзелевої до іншого чоловіка. Тільки не договорив: щось відвернуло нашу увагу. Як важко зосередитися на чомусь одному! І як тяжко мені зараз відтворювати той наш діалог у рипучому ліжку в приватному готелі на Вірменській вулиці у Львові. Але я маю це зробити. І для себе, і для нього. І перед Богом).

— Господи, і звідки в тебе міг з’явитися той лист? Тут ніхто не знає, де шукати кінці Пінзеля, а в тебе листи його дружини!

— Поки що лише один лист. Моя мати купила його на чорному аукціоні як подарунок до мого дня народження. Там можна купити все, що завгодно.

— Твоя мати? — здивовано перепитала я, а він швидко змінив тему.

— Після смерті батька я почав шукати Пінзеля. Батько просив мене з’ясувати про Пінзеля якомога більше. Він був такий безпорадний в останній рік свого життя.

— Хто? Пінзель?

— Ні, мій батько. Я читав йому книги вголос, показував фільми та слайди, поки він лежав. А він розповідав мені про свого професора у Фрайрбурзі, який у сорок третьому читав лекції про Дюрера й Лукаса Кранаха, і в самих тих читаннях про великих німців минулого вже був виклик страшній добі.

— Гаразд, Мішелю, а що ми робимо завтра?..