Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

Ми втомилися ходити пагорбами і сіли на лаві неподалік від ратуші. Біля нас присів якийсь дядечко. Спершу він дратував мене, а коли я почала прислуховуватись до його балачок, готова була схопити його за руку, доки він не розповість усе, що знає. А Мішель добув зі своєї великої сумки на плечі блокнот, який я вже не раз бачила в нього, і почав щось занотовувати туди, думаю, враження від сьогоднішнього дня. Краєм ока я побачила, що писав він німецькою, мовою, якої я не знала. Я підхопила розмову з бадьорим немолодим чоловіком, який першим заговорив зі мною.

Я знічев’я слухала його балачку, коли він раптом згадав Пінзеля. Нічого дивного: мешканці Бучача знають, що їхню ратушу оздоблено фігурами «галицького Мікелянжело». Щоправда, цей дядечко знав трохи більше. А згодом з’ясувалося, що він щось таки знав, але...

Отже, його звуть Микола Зиновійович Лущук. Мав би бути Готлібом, але ви знаєте, як було жити в СРСР із прізвищем Готліб? Батько — єврей, мати — українка. У сорок першому його батько був юнаком, йому не було й п’ятнадцяти. Вони лишилися удвох зі старим дідом, себто його прадідом. І перед самим приходом німців до Бучача їм і ще кільком сотням євреїв пощастило втекти з міста й знайти притулок у глухому селі в тутешніх лісах. Ті села були такі глухі, що в деякі з них німці ніколи не заходили. Його батько дуже юним зустрів його майбутню матір, місцеву дівчинку, родина якої прихиситла їх із дідом. Вони кохалися, дівчина завагітніла, і мати дівчини сказала, як таке, значить, треба вінчатись. У сорок другому народився він, Микола. Він — дитя війни і дитя кохання. А дід, старий Велвл, дуже переймався, що онука не просто не обрізали, а більше того, охрестили.

— Ви казали, ніби щось знаєте про Пінзеля? — перепитала я.

— До цього я й веду. Дідові щось заважало сприйняти мою появу як чудо життя серед шабашу смерті. Він молився по-своєму. Батько розповідав, як він виходив на вулицю й молився зорям, бо синагоги в тому селі, цілком зрозуміло, не було. Влітку він зустрічався з такими, як сам, і вони розмовляли на галявинах серед непролазного лісу. Про це розповідала мені й бабуся, мовляв, дивні ті євреї, дякуй Богові, що вижили, а вони по кілька кілометрів лісом ходили одне до одного, щоб поговорити, зводячи руки до неба.

— А ви знаєте, я, хоч як це дивно, добре запам’ятав свого єврейського прадіда. Мені було два рочки, коли він пішов від нас. Ранньої осені він стояв на галявині, за його спиною ворушилися мідні дерева. Він мені подеколи сниться.

Випадало на те, що чоловікові, який назвався Миколою Зиновійовичем, дуже хотілося поговорити про свого діда, а Пінзель був просто приводом згадати своє раннє дитинство.

— Потім ми дізналися, що Червона Армія звільнила Бучач. Але моєму батькові теща, себто моя бабуся, сказала, що відпустить його до Бучача тільки коли скінчиться війна, не раніше. Хіба можна ризикувати родиною? Вона, виходить, урятувала життя батькові й мені? Адже потім німці вдруге взяли Бучач і добили всіх євреїв, які повернулися з лісу! Здебільшого то були старі діди. «Саме їх розстрілював батько мого хлопчика», — подумала тоді я. І наш дід пішов у Бучач, і більше вони його не бачили. А коли він туди йшов, то сказав дуже дивні слова. Він сказав, що має розшукати папір, котрий двісті років тому Пінзель, який будував нашу ратушу, залишив у ребе Нухе, його прапрапра..., одне слово, ви розумієте, правда?... Дід казав, що вони так швидко тікали з Бучача, коли наступали німці, що він не взяв усіх своїх паперів. Книгу, до речі, свою, із літерами справа наліво, він узяв із собою, а коли йшов назад, лишив її батькові. Думаю, моя бабуся знищила ту книгу. Бо євреї були чимось підозрілим як для німців, так і для совітів. А треба ж було виживати! Бабуся обізвала діда Велвла ненормальним, коли він ішов від них, але що вона могла зробити?

Мій батько добре запам’ятав їхню розмову з дідом в той день, коли батько йшов до Бучача. Він казав дідові: «Не йди, всі папери згоріли, і що вже ті папери, коли стільки людей загинуло?» А дід казав, що деякі папери дорожчі за людей. Що він усе життя віддав би, аби зберегти деякі папери. І що ті папери, які Пінзель... ну, отой, що робив фігури на ратуші... що їх євреї можуть прочитати, тільки кілька разів прочитавши Тору, а мій батько її взагалі не читав, то йому й не можна читати паперів Пінзеля... А ще він казав... Але ви розумієте, це мені переповідав батько, а йому казав його старий дід... Мій батько весь час повторював, що дід казав, ніби деякі папери — дорожчі за людей...