Євгенія Кононенко: Тридцять третя соната

Як тільки Тала побачила Олесю на порозі, то відразу витягла з-під прилавка порцелянову чашечку. Іншим відвідувачам каву подавали в пластикових склянках. Старий алкоголік Матвій, який дрімав біля порожньої пляшки й недоїденого бутерброда, підвівся, вклонився Олесі з особливою галантністю пропащих і грюкнувся на своє місце знову, тільки коли Олеся також сіла біля сусіднього столика. Тала підбігла з ганчіркою, протерла Олесин столик.

— А мій? — промукав Матвій.

— А ти обійдешся.

Олеся була гарна, як сонечко. Завжди з посмішкою, з дитячим сяйвом ув очах. Всі, всі, чий погляд зустрічався з Олесиним, мимоволі посміхались їй у відповідь. І чоловіки, й жінки, її всі любили, цю дівчину-дитину з ямочками на щічках, якій було вже більше тридцяти. Така дівчина просто не могла вийти заміж. Віртуальний наречений відразу здобув би статус недостойного чарівної Олесі.

— Як батько, Олесю? — запитала Тала.

— Батько… батько… — Олеся перестала посміхатися, — він завжди був такий тактовний, такий шляхетний, такий розумний! Кажуть, військові дурні! А він завжди все розумів!..

Батько Олесі пережив інсульт рік тому. Мати померла, доглядаючи старого. А батько встав на ноги, одначе то вже був не батько. Найжахливіше, його не можна було тримати в межах оселі. Він одягався, неслухняними руками в'язав краватку, брав палицю, йшов на люди, розповідав знайомим і незнайомим, що дочка отруїла матір і тепер хоче отруїти його…

— Він вчора був тут. Їв сосиски і салат «Смак».

— Він заплатив?

— Так, не турбуйтесь… Боже, скільки горя на світі!

До кафе увірвалися гучні хлопці, вони розшаркалися з Олесею і спитали горілки, а Олеся допила каву і попрощалася, повернувши Талі порцелянову чашечку.

В Олесі сьогодні ранкові уроки. Це для дітей, які ходять до школи на другу зміну. Прийде жебрачка Маруся, яка не ходить до звичайної школи, тільки до музичної. Обдароване дитя бездарної епохи. Покладе на інструмент свої червоні пальці, заграє так, як дівчатка її віку не вміють. Маруся не знає нотної грамоти і не хоче вчити. Але гратиме, як мале дияволеня. Закриє очі, не помічатиме що з носа тече на підборіддя.

— Ти би вчилась на скрипці, Марусю. Це тобі може й стало б у пригоді.

— Я вчусь для душі. В переході все одно, як грати. Аби більше шуму.

За Марусю вже два місяці не платили. Раніше це робив якийсь незмаргіналізований родич. Завуч обіцяла більше не допустити Марусю до занять.

На урок до маленької класної кімнатки, куди ледве влазить інструмент, Маруся прийшла вчасно. І завучка прийшла.

— В нас не благодійний заклад, Олесю Олексіївно. Ми не маємо пільгових тарифів для неімущих. Тим більше, наша платня невелика.

— Дозвольте хоча б сьогодні, Рито Гаврилівно, — Олеся просить, як школярка, і завучка виходить з класу. Маруся грає Неаполітанську пісеньку з Дитячого альбома.

— В тебе ніякої можливості знайти; гроші, Марусю?

— Дядя Миша більше не приходить.

— Якби не мій хворий батько, я би вчила тебе у себе вдома.

— А у вас вдома рояль? — виявила інтерес Маруся.

— Рояль.

— Білий?

— Чорний. Але з дуже добрим голосом.

Після Марусі прийшов хлопчик Саша, якого привела гувернантка. А потім приходили інші діти і звучали сонати й етюди, вальси й тарантели.

— Ну хіба так можна, Владику, — мало не плакала Олеся, це ж Чайковський! Не адаптована п'єска, це він сам написав, хоча це й технічно дуже просто! Я пам'ятаю, так пишалася, коли вперше грала Чайковського!

— А покажіть!

І вона показує. І сонний Владик нарешті прокинувся, і ці дві з половиною хвилини слухає. І заради таких пробуджень варто жити в цьому безладному світі!

— Олесю Олексіївно, вас до телефону!

Вона поспішає до учительської, перервавши урок, чого зазвичай не робить — боїться, що дзвонять з дому. Але на дроті давня подруга Яна Робащук. Колись вони з нею разом вчилися на курсах французької мови.

— Ти повинна сьогодні приїхати до мене.

— Я не можу, в мене хворий батько.

— Тим більше. Тобі треба розвіятися.

— Яно, він дуже хворий.

— Я знаю. Щойно телефонувала тобі додому, мені доповіли, що ти пішла за ножем, щоб його зарізати.

— Яно, це з ним іноді коїться. Але все одно…

— Але все одно, ми з Роже заїдемо за тобою. Коли в тебе кінець уроків?

— З яким Роже?

— Я тебе питаю, коли закінчується твій останній урок?

Олеся ніде не була півтора року. Тільки на роботі. А коли батько ставав агресивним і проганяв її — це зазвичай траплялось надвечір — блукала навколо дому, стежила за світлом у вікнах. Ось всі шість вікон світяться. Це найвищий пік неспокою. Ось меркне вітальня, потім кухня. А ось нарешті тільки в батьковій спальні горить лагідний канделябр. Значить заспокоївся. А може й задрімав. Тепер йому можна буде тихенько запропонувати снодійне і мати спокій до ранку.