Євгенія Кононенко: Тридцять третя соната

В готелі на Сінгел Олеся не заснула ні на хвилину. Такого з нею ще не було. Погані ночі з поганим сном бували, як в усіх. Але щоб за всю ніч ні на хвилину навіть не задрімати? Декілька разів на ніч вставала, щоб зачинити чи відчинити віконниці, але нічого не допомагало. А вранці, сидячи з чашечкою кави в залі для сніданків, думала що воно буде за декілька годин. Втім, назад дороги нема. Це те, що вона говорила собі щоразу, коли намагалася збагнути те, що відбувається.

Експрес Амстердам-Париж прибув на Gare de l‘Est. Олеся розшукала вхід до метро. В неї було декілька паризьких квиточків до метро, маленьких давніх талісманчиків, подарованих дуже давно кимось із друзів, хто бував у Парижі. Доїхала до площі Італії, там пересіла на іншу лінію, яка вже вела прямо до Распай.

І от той будинок, де тепер живе Жан-Марк. Консьєрж запитав, до кого вона, і коли почув, то вказав на сходинки — ліфт до мсьє д'Артуа не ходить. Ліфт взагалі ходив тільки до п'ятого поверха. А далі вгору сходинки зі звичного під'їзду житлового будинку виводили у довжелезний коридор з убогою лампочкою і великим рядом дверей по обидва боки. І хто б міг подумати, що в розкішному Парижі є й таке? Не на всіх дверях є номери. Але номер двадцять вісім є. Чи є дзвоник? Здається, нема. Зате є спеціальний пристрій, щоб стукати, і звук іде лункий і гучний. За дверима тихо, втім минула тільки секунда. Олеся взялася за ручку, і побачила що це вбоге житло незамкнене. Вона відкрила двері і…

…І в цю мить ми залишимо її тут, на порозі кімнати Жан-Марка д'Артуа. Що чекає на неї за дверима з номером 28?

Хотілось б вірити, що той великий дар, який вона готова так щедро віддати коханому, буде радо зустрінутий і сторицею віддячений. Але навіть, якщо цього раптом і не станеться, нехай вона збереже свою доброту, свою чисту віру в кохання, і свої гроші.