Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

Ми піднялися на протилежне узвишшя, де розмістився монастир отців Василіан, збудований під патронатом того самого магната Потоцького, який був меценатом нашого скульптора. Погода й далі тішила нас, хоч сьогодні було прохолодніше, ніж учора у Львові. Але сонце сяяло так само сліпучо, і краса осіннього Бучача справді дивувала й викликала пронизливий щемний сум. Сум через те, що так поруйновано його унікальні пам’ятки. І тому, що так багато людей страждали в цьому прегарному куточку. А ще тому, що все зникає, і відтворити минуле, навіть найяскравіші його моменти, ніколи не вдається. Можна лише щось вигадувати, але то не істина, а всього-навсього її бліда імітація.

— Це тут є скульптури Пінзеля? — запитав Мішель про Хрестовоздвиженський костел Василіанського монастиря, біля якого ми стояли.

— Ні, наскільки мені відомо, це в Покровській православній церкві й в Успенському костелі.

Бучач, повторюю, дуже маленький, і не треба було жодних зусиль, тим більше містичних, щоб знайти два храми. Покровська церква стояла біля самої траси. Її було зачинено, на дверях стояли металеві грати, але я від імені Мішеля запропонувала деяку пожертву на храм, і жінка-служниця відчинила нам. Ми впізнали експресію Пінзелевих святих, їхній порив у небо і піднесену екзальтацію. Здалеку ці скульптури чомусь нагадували постаті в куртуазному танці, що було дико для олтарних фігур. Але, підійшовши ближче, ми збагнули, що то були пози екзальтації чи то молитви, або ж звернення до Бога, хоч і геть у позаклерикальному сенсі. Незважаючи на те, що їх було виготовлено саме як предмети культового призначення. Єдине що, знижувало їхню виразність порівняно з барвами скульптур у львівському музеї, було те, що вони були пофарбовані у білий колір [8] Поліхромні фігури янголів та святих у вівтарях Покровської церкви та Успенського собору були зафарбовані білою олійною фарбою прихожанами в рамцях святкування приїзду в Україну Папи Римського Іоанна Павла II, хоча відвідини містечка Бучач до програми його візиту не входили. Відтворити їх зовнішній стан бодай у вигляді, в якому вони були до цієї «реставрації», наразі неможливо. (прим. редактора). . Мішель довго стояв, звівши очі вгору. Жінка терпляче стояла біля грат, поки ми не відводили очей від святих.

— Вони всі — євреї, — сказав Мішель, вказавши на олтарних святих. — Подивися на їхні обличчя, міміку чи пози. Це, певне, бучацькі євреї.

— То біблійні євреї, — відповіла я.

Ми вийшли з церкви, й жінка заквапилась замикати грати.

— Але жертви тут нема. Жертва — у Львові.

— Розкажеш мені, звідки ти це знаєш?

— Так, розповім. Уночі, — він поклав мені руку на плече.

А потім ми пішли до Успенського костелу. Певне, саме там Іоанн Георг Пінзель вінчався з Єлизаветою Маріанною, Кейтовою вдовою з роду Маєвських. І певне, у метричній книзі саме цього костелу, яка зараз лежить у Варшаві, є записи, за якими можна відстежити певні факти його життя.

— Маріанна не була щаслива з ним, — раптом сказав Мішель.

— Звідки ти знаєш?

— Я читав її лист.

— А як він до тебе потрапив?

Він промовчав. Я повторила запитання, він мовчав. З цим хлопчиком не можна розмовляти просто так. Треба завжди мати на увазі його дивну натуру, небажання говорити, яке, однак, поєднується з бажанням виговоритися.

— А він з нею був щасливий?

— Йому було однаково. Але потім він пожертвував за малим не всім.

Мішель говорив дуже впевнено, а я не знала, які документи можуть підтвердити його слова.

Успенський костел стояв на узвишші, над яким височіли ще пагорби. Ми увійшли до храму, тихо наблизилися до малахітового олтаря, що його оздоблювали біблійні юдеї, одна лише жінка з книгою в руках не мала яскравих рис біблійної героїні. Тоді як чоловіки, з їхніми кучерявими бородами й характерними довгими носами видавали міцне біблійне коріння. Шукаючи для Мішеля матеріали про Пінзеля, я вичитала, що до Бучача євреї прийшли з Іспанії. Вони вважали себе сефардами, а не ашкеназі. Проте жодного з них не лишилося тут. Якщо в Бучачі нині й живуть євреї, то вони аж ніяк не нащадки тих, хто складав більшість населення міста, в якому зачепився біля вдови Маріанни Єлизавети скульптор Іоанн Георг Пінзель, котрий прийшов сюди невідомо звідки. І пішов невідомо куди.

В Успенському костелі Мішель знову ставав на коліна, сплітав пальці, ворушив губами. Коли ми вийшли, я запитала, чи вважає він себе католиком. Мішель сказав, що так. Його мати, людина вільної професії, на яку подеколи нападали юдейські екстази, приміром, народжувати дитину неодмінно в Ізраїлі, аж ніяк не є послідовною юдейкою. А батько був послідовним католиком тоді, коли це не дуже заохочувалось. Я поцікавилася, невже католицтво було чимось на зразок опору нацизму, адже папа Пій XII благословив Гітлера? Мішель відповів, що батько відчував певний дискомфорт у війську серед солдатів, вірних лютеранської церкви, до якої належав сам Гітлер.