Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

Але він, здається, дуже не хотів обговорювати ту прикру подію. А далі, здається, знову заговорив про Пінзеля, мовляв, йому у Львові було не так, як в Бучачі та інших містечках, де він працював.

Несподіваним підтрвердженням цих слів стала наша наступна зустріч того дня. Ми ще раз пішли до музею Пінзеля, мимоволі порівнюючи їх із тими скульптурами, які в Бучачі стояли на своєму місці — біля олтаря. І в порожнечі костелу монастиря кларисок зустріли ще одного фаната давнього скульптора. То був молодий хлопець-фотограф. У лункій тиші музею він пошепки почав розповідати нам, що періодично ходить туди, щоб фотографувати ті скульптури, і вже зробив надзвичайно багато знімків. Хлопець сказав, що наразі не планує пропонувати свою роботу видавництвам чи рекламним агенціям, а робить ці світлини для пізнання світу й себе. Ми вийшли з музею на Митну площу, і фотограф запросив нас до себе подивитись його роботи. Ми погодилися, тим більше він сказав, що живе неподалік, у старій частині міста.

Пам’ятаю, як ми йшли за ним вузькими, вже багато разів ходженими вуличками, зіщулившись від дрібного дощу і піднявши коміри на плащах. Але знання міста — це не знання вулиць і кав'ярень. Справжнє знання міста — це вміння орієнтуватися серед арок і прохідних дворів. Далі вже є тільки вищий пілотаж — таємне знання під’їздів, які у Львові також іменуються брамами, горищ і виходів на дах, доступне одиницям. Я давно відкрила, наскільки в Києві я, вроджена киянка, мудріша за приїжджих, навіть за тих, які добре знають і люблять Київ. І тепер відчула це у Львові з протилежного боку, ідучи за фотографом. Він пірнув в одну з арок на площі Ринок, провів через анфіладу крихітних внутрішніх подвір’ячок, менших за кімнату, і підвів нас до якогось під’їзду. Фотограф набрав код і, хоч як дивно, знайомий запах старого дерева не потривожив наших носів.

— Наші старі сходи завалилися, зробили нові, бо не було як діставатись на поверхи, — пояснив він новизну сходів у своєму під’їзді.

Вузькість внутрішніх подвір’їв і тісного під’їзду дивно контрастувала з розміром кімнати, куди нас завів фотограф. Приміщення, де він мешкав, було величезним, проте з одним єдиним вікном на зрізаному куті п’ятикутної кімнати, біля якого стояв письмовий стіл із комп’ютером. Він увімкнув його, показав, як міняти світлини, а сам пішов варити каву за шафку.

Мішель захоплено сів за стіл і почав клацати мишкою, а я стояла в нього за спиною й дивилась, як один і той самий Мойсей із бучацького Успенського костелу залежно від ракурсу зйомки то плакав, то сміявся, то радів, то сумував, то дивився, сповнений піднесеного пафосу, то іронічно оцінював натовп тих, хто прийшов на відправу.

Закінчились білі біблійні персонажі з бучацьких храмів, далі пішли позолочені зі Львівського музею. Невиразний, уже кілька разів бачений Самсон на екрані комп’ютера постав перед нами із виразом піднесеного божевілля, ніби забутий майстер вирішив через віки посміятись над тими, хто вважатиме його героєм. А в грізної Єлизавети несподівано з’явився лагідний турботливий погляд, чого не можна було помітити в музеї. І тільки Авраам та Ісаак не мінялись. У погляді Авраама не було жалю до сина, в ньому світилося прийняття Божої волі. А в погляді Ісаака було таке ж категоричне неприйняття долі.

— Ми з батьком переглянули дуже багато творів із цим біблійним сюжетом. І він казав, що ніколи не віддав би мене Богові. Краще потрапив би до Нього в немилість, — прошепотів Мішель.

— Мішелю, — поцікавилася я, можливо, й недоречно, але те, про що давно хотіла запитати, — ти розмовляв із батьком німецькою чи французькою?

— По-різному. Із сестрою я завжди розмовляв німецькою, з мамою — франзуцькою, а з батьком — по-різному. Він любив говорити французькою, але не дуже добре вмів. Ти розмовляєш краще.

Фотограф приніс каву. Сів ліворуч від комп’ютера на стіл і запропонував мені сісти праворуч. Я добре пам’ятаю, як Мішель трохи неохоче забрав зі столу свою велику сумку, звільняючи місце для мене, і поставив її собі на коліна. Фотограф трохи знав німецьку, якої я не знаю, і між хлопцями розпочалася розмова, якої я зрозуміти не могла. Тому зосередилася на каві. Кажуть, якою б ексклюзивною не була кава у львівських кав’ярнях, але у приватних помешканнях Львова вона ще краща. Не знаю, наскільки обгрунтований цей міф, але та кава й справді була виняткова, гіркувата, зі стійким смаком. Вона скінчилася, і на дні лишилася гуща. Я перевернула чашку на блюдце, яке правдиві галичани називають тарільчиком. Мене почала дратувати власна бездіяльність тут, на столі біля комп’ютера, і я думала, як би його приєднатися до їхнього спілкування.