Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

А завтра ми знову вешталися по Львову, і це вже не було так приємно, оскільки відразу після нашої поїздки до Бучача дуже похолодало. Коли я пакувалася в дорогу, стояла блаженна золота осінь, здавалося, так буде до кінця віків, отже, теплих речей взяла обмаль. А ходити по крамницях, щоб купити щось нове, не було часу. Та й покинутий дім також став непокоїти. За всієї моєї глибокої зацікавленості й Пінзелем, і Мішелем, мандри почали обтяжувати. І я нагадала йому, що в нас лишилося три дні. Мене «зафрахтовано» на десять днів, які добігають кінця, а далі на мене чекають інші клієнти зі своїми таємними бажаннями. І тоді він похапцем витяг гроші й простягнув мені:

— Візьми. Коли зі мною раптом щось станеться, щоб я не був тобі винним, — то був третій етап оплати, який клієнт «Таємного бажання» сплачував своїй помічниці в самому кінці, коли роботу було зроблено.

— Що ж із тобою може статися, хлопчику?

— Не знаю. В мене таке відчуття, що скоро ми все знайдемо. Але я заплачу за це високу ціну. Як ти розумієш, я маю на увазі не гроші... Ти віриш у долю, Маріанно?

— Інколи вірю, а іноді й ні. Коли щастить — вірю, коли ні — вірити не хочеться.

— А я вірю, що в долі є щось таке, чого не уникнути.

— В тебе античний погляд на ці речі?

— Так. Доля сильніша від богів.

— І навіть сильніша за Бога?

— Буває, що й сильніша. Думаю, Пінзель це теж відчував.

Протягом того дня сталося кілька подій, які справді наблизили нас до, так би мовити, матеріальної розв’язки наших пошуків. Але не до істини. А може, в певному сенсі й віддалили. На вулиці стяла холоднеча, коли несамохіть шукаєш будь-якої нагоди увійти в приміщення. Я попросила Мішеля вийти за межі старого передмістя й наблизитись бодай до палацу Потоцького. Я розповіла йому, що «за Совітів» саме там був Палац одружень.

— Там вінчали замість церкви? — здивовано спитав хлопчик.

— Там провадили цивільну церемонію. За радянських часів вінчання в церкві майже не практикувалося, тому великого значення надавали цивільному обряду.

Дорогою до вулиці Коперніка, де стоїть палац Потоцького, я зупинилася біля вітрини книгарні. Мою увагу привернула книга про старий Львів. Ми увійшли до книгарні погортати цю книжку. І коли я побачила, що тут є карта Львова XVIII століття, то запропонувала Мішелеві придбати її [10] Повна назва книжки «План середмістя Львова з переліком кам’яниць (за даними ліктьового податку 1767 р.) Додаток до книги М.Карпаля „Національні громади Львова XVI—XVIII ст.“» — Львів, ЛНУ ім. І.Франка, Львівське відділення інституту Української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 2001. стор. 107 — поляки, громада яких у Львові до початку Другої світової війни була найбільшою, дійсно 1939 року, після того, як Гітлер і Сталін «переділили» Польщу, усіма способами намагались перетнути кордон СРСР. (прим. редактора). . Потім мені захотілося у комфортних умовах переглянути її, і ми спустилися в підвальчик «У Ольги», де замовили обід, і, поки чекали салат, я відкрила книгу, а Мішель, як завжди, почав занотовувати свої враження до блокнота.

На карті було зображено кам’яниці львівського середмістя, і будинки були розфарбовані в різні кольори залежно від національності власників — поляків, євреїв, Вірменіє, українців. Поряд був список прізвищ господарів будинків. Ті прізвища мені нічого не говорили, однак я почала пробігати їх очима, і ця розкішна карта на крейдяному папері потрапила в грецький салат, який пані Ольга вже встигла мені поставити.

— Щось цікаве? — неуважно спитав Мішель, продовжуючи писати своє.

— Ти називав дивне слово «Рорайка», коли говорив про те, де знаходиться жертва Пінзеля.

Він здригнувся, рвучко обернувся в мій бік, відсунувши свій блокнот і мало не скинувши зі столу плетену тарілку з хлібом.

— Серед домовласників львівського середмістя є прізвище Рорайські. Їм належала одна зі львівських кам’яниць у польській частині міста...

— Так, так. Поляки, вірмени, євреї... — далі він вимовив кілька слів німецькою, і, як мені здалося, то були поетичні рядки. — А ти знаєш, — раптом геть не в тему перебив він сам себе, — йому у Львові після Бучача було погано!

— Чого ти так подумав?

— Тому що мені після Бучача погано. Спершу мені у Львові було добре, а тепер не так.

— Це, можливо, тому, що хтось заліз до наших кімнат і порпався в наших речах. До речі, ми не пошукали адміністраторів сьогодні вранці.