Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

Я почала дивитись у вікно, яке виходило не в крихітні депресивні внутрішні подвір’ячка, а на вулицю, і навпроти в стіні сірого будинку побачила несподівано світлий грот із Дівою Марією.

— На вас чекає зміна долі, — фотограф урвав розмову з Мішелем і звернувся до мене українською, піднявши перевернуту чашку, по-львівськи горнятко, і тлумачачи візерунки гущі, — до того ж — різка зміна долі. Він знайде те, що шукає, а ви змінитесь... А якою ж мовою ви з ним розмовляєте? — спитав мене фотограф, і в його голосі почулася легка зневага. Пам’ятаю, як це мене зачепило. До слова, сам фотограф розмовляв німецькою досить невпевнено, і навіть у процесі спілкування зазирав у словник.

— Ми розмовляємо французькою. Він живе у Франції, — відповіла я.

— Він живе у Німеччині, — впевнено відповів фотограф, і в його погляді сяйнула неприємна зверхність.

А тим часом Мішель за комп’ютером збільшував і зменшував фрагменти світлин, захоплений цією грою. І раптом якась жінка з’явилася в глибині темної кімнати й відбилася в уламку дзеркала, яке стояло на столі, притулене до підвіконня. Тут Мішель зненацька різко підвівся, подав мені руку, щоб я злізла зі столу, і сказав, що ми йдемо звідси. Дивно, але фотограф ні про що не питав і не затримував нас. Треба йти, то йдіть. Жінка в глибині кімнати зникла. Я не встигла розгледіти її. Можу тільки сказати, що то була жінка. Хоча, здається, вона була в штанях і коротко стрижена.

— Чому ти так хутко втік звідти? — спитала я вже на вулиці.

Він зупинився, а потім зітхнув:

— Я й сам не знаю, що зі мною. Мені всюди вважається вона.

— Хто вона?

— Довго розповідати. Але ходімо звідси швидше. Ходімо кудись, щоб я прийняв пігулку від манії переслідування.

У фотографа було холодно, на вулиці — теж. Мимоволі приваблювали нові арки, де можна було заховатись від вітру з дрібним дощем. Ми відразу пірнули до першого-ліпшого підворіття неподалік. Ні їсти, ні пити не хотілось. Але на вулиці настільки знегодило, так завивав вітер і сіяв дрібний сніг, що треба було десь перечекати негоду. Кав’ярня, до якої нас занесло цього разу, була такою приємною, що мир у наших душах досить швидко поновився. Нам налили кави в чашечки, на денці яких палало синє полум’я, на столику теж запалили свічку. Все сприяло задушевній відвертій розмові, яка таки розпочалась. Мішель відігрівся саме з настанням холодів і заговорив про те, що я витягала з нього по краплині протягом усього тижня, який ми провели разом.

Отже, в тому манускрипті, що його старий бучацький єврей дав Мішелевому батькові, містилася інформація про те, що Пінзель має «піти» з цього світу — означало це смерть чи інший спосіб відходу, невідомо, але Мішель був певен, що скульптор із якихось причин імітував свою смерть. Проте річ не в тім. Таємницю смерті Пінзеля ми зараз не шукаємо, її розкриватимуть інші. Зустріч із фотографом потвердила здогади Мішеля про те, що Пінзель у своєму XVIII столітті працював на майбутнє. І то на далеке майбутнє.

— Ти бачила ті фотокартки, Маріанно? Ти не розуміла нашої розмови, але бачила картинки на екрані його комп’ютера. Ти збагнула, що фотографія — а це також мистецтво, не ремесло (те саме говорив мені мій друг зі Швеції, який знімав промзони Донеччини, пам’ятаю, він мені тоді на якусь мить пригадався) — так от, світлини Пінзелевих скульптур — це нова мистецька якість, відмінна від оригіналів. Особливо яскраво я це зрозумів на прикладі безликого в оригіналі Самсона. Я зустрічався з фотографами творів мистецтва у Німеччині, моя сестра робила їхні виставки у себе в Мюнхені, то я тобі скажу напевне: навіть скульптури Мікелянжело не дають цього так званого ефекту четвертого фотовиміру, який дають фігури Пінзеля! І цей фотограф сказав мені, що знімає його давно, але тільки цифрові технології дали такий ефект. А в нього є проект зробити з його скульптур лазерні розп’яття для новітніх екуменічних церков! Він шукає спонсора для цього проекту.

Пам’ятаю, я дала Мішелеві виговоритись на предмет його захоплення роботами нашого нового знайомого, з дому якого ми пішли так несподівано. Я знала, що цього разу Мішель повернеться до суті свого таємного бажання. Отже, манускрипт Пінзеля залишений ребе Нухе 5321 року після створення світу. Мішель витяг зі своєї сумки шкіряну теку, витерту на згинах, а з неї — ксерокопію давніх записів. Пам’ятаю старанно виписані готичні літери заголовків. Текст був німецькою мовою, якої я не розуміла. Та ще й готика! До речі, мій колишній чоловік таке читати вміє. Але його зараз тут нема. Поруч зі мною мій химерний друг Мішель, який показує папери, яких я не вчитаю, але бачу, що вони таки справді нагадують відбиток з прадавнього манускрипту. В цьому тексті, який сучасна німецькомовна людина цілком може вчитати, міститься інформація про те, що, по-перше, Іоанн Георг Пінзель, олтарний майстер магната Потоцького, має «піти навіки» з цих місць, де він працював так плідно. А по-друге, пишеться про те, що саме у місті Вавилоні, «у чреві жертви», він лишає щось для того, хто неодмінно одного дня знайде це «щось». Мішель водив пальцем по зачитаних аркушах ксерокопії, де було написано оте дивне словосполучення «у чреві жертви».