Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Не смійтеся, Лауро, — відповів він, підходячи до неї. — Небезпека цілком реальна. Гадаю, ви наступна в списку.

Лаура викинула недопалок собі під ноги й роздушила його злісним ударом чобота.

— Знайдіть убивцю, Ньємане, а головне, більше ніколи не приїжджайте докучати моєму дядькові.

Флік шанобливо вклонився. Він і сам не знав чому, але йому подобалося вдавати повагу й відданість перед цією владною німкенею.

Він спустився сходами ґанку й пішов до «вольво». Тоді інстинктивно озирнувся через плече: Лаура зникла. Натомість Франц фон Ґаєрсберґ спостерігав за ним із другого поверху, обрамлений лиштвами вікна.

Ще одне погруддя.

Ньєман махнув йому рукою і зрозумів те, що повністю суперечило думці Лаури: шукати треба всередині клану, а не назовні. Мотив убивства, а можливо, і сам убивця належав до цієї чарівної родини.

Івана ніколи такого не бачила. Усе місто було ніби намальоване якимось ілюстратором дитячих книжок. Будиночки в традиційному стилі змагалися між собою арками, фахверком, зубчастими скатами дахів. Стіни були пофарбовані червоним, білим, зеленим та прикрашені рослинним візерунком плюща чи живоплоту. На кожному куточку вулиці дзвонили великі годинники з позолоченими стрілками, і щосекунди в Івани під носом проїздив червоний трамвай, щоб вона точно зрозуміла: тут, у Фрайбурґу-ім-Брайсґау, кожен день — Різдво.

Івану охопила якась суміш захвату й незатишності. Вона не відчувала ностальгії, яку кожен дорослий плекає до світу дитинства. Про казки вона щось чула, але не виросла на Ґріммах чи Перро. Маленька Івана не знала, що таке історії про принцес перед сном, детально промальовані ельфи чи викарбувані на сторінці буквиці у старовинному стилі. Батько вчив її читати хіба етикетки на пляшках з алкоголем, мати вічно ховалася, аби не відгребти, а після їхньої смерті, в інтернаті, правила були прості: пів години телека — і баю-бай!

По обіді подзвонив Ньєман і попросив її нарити їм готель у Фрайбурзі. У подробиці вдаватися не став, але на Скляній віллі на них, очевидно, уже не чекали.

Івана, своєю чергою, попросила Кляйнерта допомогти знайти їм дві кімнати. Німець, як завжди послужливий, з’їздив на віллу по їхні речі і відвіз її до центру міста, на пішохідну вуличку, обсаджену гліциніями. Там перед ними відчинив свої двері готельчик із рожевим фасадом, на якому скрутився вкритий сусальним золотом кіт.

Кляйнерт поїхав «складати рапорти», а Івана залишилася чекати на свого наставника, сидячи й курячи на бруківці між двох великих діжок герані.

— Це і є твій палаццо?

Вона здригнулася й підвела очі на Ньємана. На вигляд він був не те що не в настрої, а просто-таки спустошений.

— Це тут чи як? — буркнув.

Івана кивнула, зводячись на ноги й гасячи недопалок в одному з глиняних горщиків. Вони разом зайшли до готелю й піднялися кожен до своєї кімнати. Сходи з лакованим поруччям, стилізовані під смолоскипи світильники на стінах…

У коридорі Івана мовила:

— Гарне місто, правда?

— Мені довелося припаркуватися за десять хвилин ходьби від готелю, — пробуркотів він.

Вона не наважилася запитати, що в них далі в програмі.

Івана відчинила свої двері й побачила за ними кімнатку, вкриту шпалерами з зображенням пастухів, що розпивають пиво і водять хороводи. Супер.

Поки Івана розбирала сумку, у двері постукали.

На порозі стояв Ньєман, досі в чорному пальті та з похмурим обличчям. Не факт, що він узагалі заходив до себе в номер.

— Ходімо. Пригощу тебе пивом.

Кожен мав для іншого сюрприз.

У неї — історія про дівчинку, на яку напав реткен.

У нього — дядько, якого поранив на полюванні рідний брат.

Насправді ці факти були досить далекі від убивства Юрґена, але вони надавали Ньєманові впевненості в тому, що вони з Іваною взяли правильний слід.

— Який слід? — перепитала Івана, дещо розгублена.

— Помста за минуле.

— Помста Францу?

— Я цього не казав. Можливо, історія з отриманою на полюванні травмою і не пов’язана з нашим убивством.

— Щось не врубаюсь.

— Я маю на увазі, що в цій родині до біса таємниць і ці таємниці, певно, простягаються набагато далі, ніж ми думаємо.

— Якого штибу таємниці?

— Не знаю, але треба копати і ще раз копати.

Слова, які нічого не значать. Але Івана раділа поверненню «її» Ньємана. Небагатослівного, небалакучого, з розвиненою інтуїцією. Гончак по кривавому сліду, який може невтомно вистежувати злочинця аж до фінальної сутички…