Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Ви знали, що Лаура ще й моя похресниця? Взагалі, я ставлюся до неї трохи як до власної дочки…

Непоганий спосіб перейти до самої суті.

— До Юрґена ви ставилися так само?

— Юрґен…

Франц повторив ім’я замріяним тоном, але обличчя його одразу ж напружилося, через що шкіра вкрилася сіткою різких зморщок. Ось так зблизька він нагадував радше хижацьку версію професора Ксав’є: ніс, подібний до орлиного дзьоба, очі, що впивалися в співрозмовника, і поза у візку, прикро схожа на стерв’ятника, який присів відпочити, втягнувши голову поміж складених крил.

За добру хвилину мовчанки старий раптом випростався.

— Звичайно, — мовив він безапеляційним тоном. — Юрґен, звісно, був примхливішим, непередбачуванішим, але так, я любив його не менше за його сестру.

— Що ви маєте на увазі під примхливістю?

— Наче ви не чули про його… нахили.

— Ми не думаємо, що вони хоч якось пов’язані з його загибеллю. Мене більше цікавить, чи за життя Юрґен поводився неординарно.

На обличчі Франца з’явився спантеличений вираз: він не розумів запитання.

— Чи були в нього перепади настрою, — уточнив Ньєман, — зневажливе ставлення до когось, агресивна реакція, щось, завдяки чому він міг би нажити недругів.

— Сам лише Юрґен володів майже п’ятьма мільярдами євро. Якщо він і мав ворогів, то не тому, що інколи міг встати не з тієї ноги.

— Я думав не про гроші. Варварський спосіб убивства, незвичайне положення трупа натякають радше на особистий мотив, якусь давню злобу. Щось на кшталт помсти.

— Помсти?

Очі Франца розширилися, і стало видно його зелені зіниці, чий зблиск видавав надзвичайну гостроту розуму.

— Це лише гіпотеза.

В аристократа смикнулася шия, видаючи його осуд. Урешті-решт, чого можна чекати від якогось там французького фліка?

— Розкажіть мені про стосунки Лаури та Юрґена, — одразу ж перевів тему Ньєман, не бажаючи налаштовувати старого графа проти себе.

— Вони були нерозлучні. Завжди підтримували одне одного…

Фліку вже була знайома ця пісня.

— А в дорослому віці вони залишилися такими ж близькими?

— Вони не могли ступити й кроку без того, щоб не порадитися одне з одним.

Ньєман подумав про обмін сексуальними партнерами, яким займалися брат і сестра. Він вирішив зачепити цю тему, чи принаймні непрямо на неї натякнути:

— Вони не були одружені. Згідно з нашими даними, не було в них і постійного партнера чи партнерки. На вашу думку, чи не заважала їм ця близькість налагоджувати особисте життя?

Франц кивнув комусь, кого Ньєман не бачив. Підійшов дворецький налити їм іще кави.

— Я ризикую повторитися, — сказав дядько, — але багатство робить людей самотніми. Усі поводилися з Юрґеном і Лаурою просто чарівно, але кому можна довіряти на такому рівні? Принаймні вони знали, що можуть розраховувати одне на одного.

— А Макс і Удо?

Паралітик різко сіпнув рукою, ніби змахував крихти зі штанів.

— З ними все інакше.

— Що ви маєте на увазі?

— Це щось на кшталт оберненого парі Паскаля. Усе дозволено. Якщо Бог існує, він мені пробачить. Якщо його нема, я насолоджуся життям на повну.

Ньєману не спало б на думку цитувати Паскаля стосовно двох довбнів з учорашньої вечері.

— Я не так добре розбираюся в філософії.

— Я знаю цю техніку поліцейських, — відповів Франц, — прикинутися простішим, ніж насправді, аби приспати недовіру допитуваного.

Ньєман не хотів удавати з себе нового Коломбо, але який сенс відпиратися? Тим більше, прийшов час зачепити незручні теми:

— Мені казали, що Юрґен і Лаура були дуже суворими начальниками.

— Хто це сказав? Працівники? Конкуренти? Профспілки?

Франц обачно поставив філіжанку.

— Майоре, ви знаєте людську природу. Для всіх інших начальник завжди козел. Знаєте, як казав Черчилль? «Керівника компанії вважають або ворогом, або дійною коровою. Мало хто бачить у ньому коня, який тягне цілий віз».

На цю тему Ньєман теж не збирався дискутувати з мільярдером — любителем пташечок.

— У кожному разі, — вів далі старий, — не в мене треба питати про групу VG. Я ніколи там не працював. Мене ніколи не цікавив бізнес.

Він неприємно розсміявся — його веселість була бундючною, з якоюсь зверхньою ноткою, що миттю змушувала вас почуватися нікчемним.

— Щиро кажучи, мене ніщо ніколи не цікавило…

— Окрім природи.

— Так, окрім природи, — повторив він, нахиляючись уперед у своєму візку.

— Ґаєрсберґи завжди були мисливцями. Чому ви ним не стали?