Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Франц іще нижче опустив голову — ще одна тема, до якої він хотів повернутися.

— Я не так уявляю собі екологію. До того ж я був мисливцем, і закінчилося це… — він стиснув підлокітники візка, — …ось цим.

Ньєман здригнувся.

— Ви отримали травму на полюванні?

— Я був молодий… — відповів той вибачливим тоном. — Фердинанд, мій брат, іще не був тим блискучим стрільцем, яким став пізніше.

Франц кинув на фліка лукавий погляд.

— Або ж, навпаки, уже був…

— Почекайте, — мовив Ньєман, обсмикуючи поли пальта. — Ви думаєте, він навмисне вас поранив?

— Хай там як, а до цього візка мене прикувала одна з його куль. — Він безтурботно змахнув рукою. — Зараз це вже не має жодного значення…

Ньєман закріпив цю надважливу інформацію в глибині мозку. Зненацька виявилося, що цей старий сич має ніфіговий мотив для помсти, хай навіть і запізно, хай навіть помститися він міг лише Фердинандовим дітям.

— Чому ви не запитуєте мене про напад на Лауру? — різко запитав Франц, утупившись владним поглядом маленьких оченят у вічі Ньєману.

— Я збирався, але…

Цієї миті з іншого подвір’я долинув шурхіт гальки, ніби хтось кинув жменю її у вікна фасаду.

Це на гравії різко загальмувала якась машина. Грюкнули двері, загупали кроки.

За секунду на терасу вибігла Лаура фон Ґаєрсберґ.

— Якого хріна ви тут робите?

Щоки в неї розчервонілися від злості, через що вона нагадувала героїню казки — великі чорні очі, граційна шия, водоспад темних кучерів, — але радше королеву з «Білосніжки» чи Малефісенту, аніж Попелюшку.

Ньєман рефлекторно підвівся.

— Допитую місцевих жителів.

Пухова жилетка, лижні штани, чорні чоботи: Лаура ніби щойно злізла з коня. Вона стала навпроти фліка.

— За яким правом ви допитуєте мого дядька?

Знову зашурхотів гравій. Сади пронизало світло фар. Лаура перебувала під захистом німецьких фліків.

Відповів їй старий дядечко:

— Ми просто розмовляємо, дорогенька.

Ця репліка, здавалося, розгнівала її ще більше.

— Та що ви, врешті-решт, шукаєте? — запитала вона, стиснувши зуби. — Від самого приїзду ви копаєтеся в лайні…

Ньєман не розумів цього пориву злості. Франц під’їхав до племінниці з кумедним бджолиним дзижчанням — бжжж-бжжж …

— Не нервуйся, янголе мій…

Лаура обійшла візок і взяла з металевого стільця плед.

— Повертайся в дім, — сказала вона вже м’якше, накриваючи йому плечі. — Ти змерзнеш.

Вона поцілувала його в лоб і махнула рукою сиділці, яка негайно опинилася біля них.

Франц дав відвезти себе до скляних дверей.

— Радий був із вами познайомитися, майоре.

— Навзаєм, — сказав Ньєман, коротко вклонившись.

Більше він старого дядька не побачив. Лаура знову стала перед ним, затуляючи йому поле зору. Її вологі чорні очі палали ненавистю до фліка високого рівня — але хто їх любить?

Менш ніж за добу Ньєман побачив трьох різних Лаур. Ту, що носила траур на гламурний манір, ту, яка скрадалася парком, мов привид, а тепер — іще й фурію, яка не терпіла, коли хтось наближається до її сім’ї.

— Ви мені поясните? — не вгавала вона, схрестивши руки на грудях. — Ще вчора у вас був підозрюваний!

— Ви мали рацію, — відповів він примирливим тоном. — Краусс не має жодного стосунку до смерті вашого брата.

— У вас є якась нова інформація?

— Ми гадаємо, це помста. Вашій сім’ї бажають зла через якийсь випадок у минулому, можливо, пов’язаний із полюванням…

— І щоб його знайти, ви допитуєте Франца? Який усе життя був прикутий до візка?

Ньєману довелося зробити над собою зусилля, аби не покласти долоні на її розпашілі щоки.

— Власне, — сказав Ньєман, до якого поверталася звична незворушність, — Франц розповів мені про його «нещасливий випадок» на полюванні…

— Я тоді ще не народилася.

— Це нічого не змінює: така подія становить ніфіговий мотив для вашого дядька.

— Не розумію.

— Франц міг би захотіти помститися своєму братові… через Юрґена.

Її губи скривилися в косій гримасі, вона також робила над собою зусилля — щоб із розмаху не вліпити фліку ляпаса.

— Ідіть зі мною, — зрештою наказала вона.

У мармуровому холі Лаура пішла сходами, хапаючись за кам’яні поруччя. За кілька стрибків вона опинилася на другому поверсі. Ньєман, задиханий, не відставав.

Вона повернулася й поглядом наказала йому зупинитись. Флік уже все зрозумів. Графиня хотіла представити йому свою родину: на стіні вздовж сходів висів ряд великих картин, подібних до придворних портретів а-ля Ґейнсборо [34] Томас Ґейнсборо (1727—1788) — англійський художник, один із найвидатніших портретистів XVIII століття. .