Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Який саме граф? Фердинанд, Герберт, Франц?

— Фердинанд. Герберт на той час уже вмер, а Франц — той ніколи в таку херню не ліз.

Собаківник викинув недопалок у брунатну калюжу і знову засунув руки в комбез. Пси, схоже, почали заспокоюватись: далекий гавкіт переростав у дзявкання й скигління.

— Далі.

— Не знаю, шо там сталося, але одне циганча зжерли.

— Собаки?

— Ну не люди ж, ясна річ.

— Це були реткени?

Вернер стенув плечима.

— Я цього на власні очі не бачив, але по опису все сходиться. В любому випадку, це були блядські псини, навчені вбивати. Знаєте, як то кажуть: собаки схожі на своїх хазяїв…

— А я й не знала, що так кажуть, — зіронізувала Івана. — Це чий афоризм? Твій?

Вернер сплюнув прямо біля черевиків флікині.

— Валіть звідси. Нема мені шо робити… Та й моїм собакам не подобається запах манди.

Кляйнерт не зрушив з місця.

— Ці роми досі живуть десь тут?

Вернер обійшов їх і почовгав до кліток.

— Пошукайте, — кинув він їм через плече, — і самі побачите.

Фліки пішли за ним і побачили його біля відчинених воріт клуні. Він притримував загидженого металевого возика.

Вони пішли далі доріжкою, оточеною вольєрами різних форм і розмірів. Собаки вгамувалися. Івана наважилася краще їх роздивитися. Чорні, плямисті, двоколірні шкури. Коротка шерсть, що тісно обтягувала потужні м’язи еластичною оболонкою.

Жоден із них і близько не був схожий на реткена. Тоді дівчина помітила присадкуватого пса, який стояв на задніх лапах і енергійно мастурбував об ґрати.

Вона повернулася й гукнула собаківника:

— Гей, Вернере!

Чоловік озирнувся, досі тримаючи возика обома руками. Івана показала пальцем на пса, готового от-от кінчити.

— Собаки схожі на своїх хазяїв!

Івана Боґданович любила підшивки. Попри її манери панк-веганки, жахливе дитинство і відмічені потягом до самодеструкції підліткові роки (а може, й завдяки всьому цьому), маленька слов’янка була педанткою, яка відбирала, записувала, упорядковувала інформацію, водночас залишаючись незрівнянною флікинею і на практиці.

Напередодні вночі, досі приголомшена через напад собаки, як і Ньєман, як і кожен у тому бісовому парку, вона встигла покопати інфу не лише про нещасні випадки на полюванні, а й про економічні показники групи VG. Результати пошуків вона поклала на поріг Ньєманової кімнати, разом із тією жалюгідною запискою з поясненнями, навіщо поцупила в нього тачку.

Тоді, засліплений люттю, Ньєман навіть не розгорнув папку. Але тепер, однією рукою ведучи машину до замку «пана графа», флік переглядав аркуші, які Івана бозна-де роздрукувала.

Івана виявила, що якби Лаура й сама загинула, статок брата і сестри додався б до запаморочливого спадку клану — збагатив би не лише двох кузенів, а й старого дядечка Франца, того самого, якого Ньєман збирався допитати. За такої кількості бабла Ньєман не відчував тут жодного мотиву — за ще якихось кілька мільярдів не вбивають, тим більше, у такий спосіб…

Також Івана детально пройшлася списком запрошених на славнозвісне полювання (прізвище, ім’я, стосунки з Юрґеном, можливі мотиви…), тоді перечитала протоколи їх допитів, вишукуючи найменшу прогалину в цих свідченнях, — усе марно. Схоже, жоден гість мисливського будинку не міг удатися до такої різанини.

Зрештою, вона склала генеалогічне дерево двох останніх поколінь Ґаєрсберґів: батьків — Фердинанда, Франца, Герберта, — що народилися в п’ятдесятих; дітей, народжених у дев’яності — Макс і Удо були синами Герберта, передчасно загиблого на Гренадинах 1988 року від нещасливого випадку з аквалангом. Юрґен і Лаура були дітьми Фердинанда, померлого в 2014-му від раку. Що ж до Франца, він ніколи не був одружений і не мав дітей, і це рішення, мабуть, пов’язане з його головною особливістю: він переміщався в інвалідному візку.

І що тоді? І хто тоді?

Поки що Ньєману треба було зосередитися на Франці Карлові-Гайнці фон Ґаєрсберґу. Згідно з даними Івани, Франц був ексцентричним відлюдником сімдесяти двох років. Орнітолог за освітою, він ніколи ніде не працював, задовольняючись щорічними дивідендами. Почесний член WWF (Всесвітнього фонду природи), він допомагав розробляти Рамсарську конвенцію 1971 року про захист водно-болотних угідь і написав численні наукові розвідки на тему птахів, що населяють ці зони.

Він також заснував у Баден-Вюртемберґу кілька помітних фондів, чия діяльність була присвячена захисту різних видів тварин, контролю над флорою і фауною, сталому розвитку. Саме він, і тільки він, наглядав за лісами Ґаєрсберґів. Він перетворив землі свого клану на своєрідну лабораторію в натуральну величину.