Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Івана сперлася потилицею на підголівник і заплющила очі. Зараз їй хотілося насолодитися поглядами Кляйнерта, як кайфують від сонячних променів на пляжі.

Тут задзвонив телефон і перервав її кокетство. Вона відповіла, не глянувши на екран, переконана, що це Ньєман. Але помилилася. Це була мовчанка, ця дорогоцінна мовчанка, яка щодня душила її, ніби удав своїми могутніми кільцями.

Вона одразу ж поклала слухавку й засунула телефон до кишені: не хотіла, щоб Кляйнерт бачив її такою. У стані повної вразливості.

Але флік, очевидно, устиг помітити фото на екрані.

— Проблеми з хлопцем?

— У мене немає хлопця, — відказала вона твердим тоном.

— О… я думав…

Вона закусила губу й різко повернулася до свого попутника, провалившись ліктем у прогалину між двох сидінь, — «по-товариськи».

— А ви, гер комісар?

— Що — я?

— Маєте жінку?

Кляйнерт змінився на обличчі.

— Так, і двох дітей. Одружився в двадцять два. Типовий провінційний чиновник.

Івана запитала заради провокації, але на таке не очікувала. На її обличчі з’явився вражений вираз. Цей козел удавав із себе холостяка — на пальці не було жодних свідчень про шлюб.

— Я ніколи не ношу її на роботі, — сказав він, вгадавши її думки.

— Зручніше мутити зі свідками.

— Не кажіть так.

Вона повільно похитала головою. Усе-таки програвати треба було красиво. Вона визнала перед собою всі надії, які вже встигла покласти на прекрасного комісара. У цьому іронія першої зустрічі: здається, ніби ви вдвох самі в цілому світі. А потім помічаєш, що ви і справді самі… тобто, кожен сам по собі.

Краєвид цілковито змінився. Більше ніяких сосен, розставлених, ніби стовпів, і їхніх тіней, посмугованих тоненькими промінцями. Тепер усе пішло шкереберть. Дерева росли, як їм заманеться, стовбури, гілки, корені перемішувалися, ніби живі скоби.

— Ви нічого не скажете? — запитав флік благальним тоном.

Івана знову дістала телефон, набрала номер і тицьнула екран фліку під ніс: на фото всміхався в об’єктив вродливий юнак. Засмагла шкіра, чорні очі, веселість, що вибухала в кожній рисі, ніби радісний феєрверк, кучері, які спадали на лоба, ніби просилися, щоб їх розвіяв вітер під час прогулянки на мотоциклі… Це обличчя, сповнене легкої смішливості, було ніби кожному знайоме: усі ми одного дня в своєму житті всміхалися ось так, летячи на крилах веселощів…

Лице Кляйнерта в цю мить становило повну протилежність до світлини. Воно виражало біль… патологічну нудьгу.

— Ви сказали, що у вас нікого нема… — спромігся пробелькотіти він.

— Він мені не хлопець, — сказала Івана, засоромившись своєї жалюгідної помсти.

Кляйнерт спробував усміхнутись, але зміг натягнути на себе лише якийсь напіввишкір. Він нічого не розумів. Івана повернула телефон екраном до себе і великим пальцем перемкнулася з додатка для дзвінків на мапи.

— Майже на місці, — байдужим тоном повідомила вона.

На початку шляху, серед чагарників стояв знак із написом: «WERNER REUS, HUNDEHÜTTE».

Вони витерпіли з добрий кілометр ям і горбочків, вибоїн, гідних африканської ґрунтової дороги, які трохи помучили ходову Кляйнертової машини. У якомусь сенсі це ралі з перешкодами привело їхні думки до ладу, так що коли вони в клубах пилюки доїхали до псарні, то знову були просто двома профі, твердо націленими разом витягти всі необхідні відомості з відлюдника, що роками живе сам-один зі своїми собаками.

Вернер Ройс, здавалося, поклав собі за мету завалити цей зелений закуток усім можливим іржавим і брудним лайном міста. Шини, запчастини, каркаси автівок слугували оборонним валом цьому королівству, сяк-так огородженому колючим дротом. Сама земля, багниста й чорна, ніби розкисала в цій отруті — райдужні плями бензину, калюжки мастила — і ніяк не могла повернутися до твердого стану.

Коли Кляйнерт з Іваною вийшли з машини, їх ледве не збив із ніг хижий, звіриний сморід, який перебивав усі інші запахи. Ним несло так сильно, що ніздрі самі собою закривалися, як під водою. Інакше можна було виблювати.

Вольєри, не вищі за півтора метра, утворювали криві-косі алеї, де лунав оглушливий гавкіт і гарчання. Маленькі, низенькі нетрі, от тільки мешкали в них гладкошерсті, гостроморді тварюки.

За ними, в тіні, виднілася споруда, схожа на склад, — штаб-квартира нетрів. Вернер, очевидно, був там. Ну ж бо, сміливіше…

Двоє фліків заглибилися в лабіринт із дощок, ґрат, бетонних блоків, фанери… У вольєрах м’язисті пси без упину грали мускулами чи кидалися на дверцята своїх в’язниць. Деякі валялися в багнюці, ніби свині, гріючи яйця на сонці й задираючи лапи. Інші намагалися продертися, підкопатися, просочитися крізь клітку. Але всі, кожен без винятку, не припиняли валувати.