Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Бо він був швабом.

Ньєман починав розуміти.

— Баден-Вюртемберґ утворився від злиття кількох провінцій, — пояснював Шюллер, — герцогства Вюртемберґ і землі Баден, а також Швабії, що на сході. Тож цей воєнний злочинець був такою собі місцевою знаменитістю.

Відповіддю йому була скептична мовчанка, але Шюллеру не бракувало аргументів:

— Є, певно, й інші причини: солідарність мисливців. Ґаєрсберґи, які завжди займалися вистежуванням здобичі всіма можливими способами, усе-таки захоплювалися Чорними мисливцями попри їхні свавілля.

— Справді?

Питання поставила Івана, щиро здивована.

— Звісно, ті були монстрами, але вони піднесли мистецтво полювання до нечуваного рівня. Про них досі ходять легенди. Кажуть, наприклад, що вони, ніби звірі, могли відчувати запах людини в лісі. Звичайно, у ті часи говорили радше про «запах єврея»…

Ньєман повернувся до відправної точки:

— Припустимо, родина сховала в себе Оскара Дірлеванґера. Що далі?

Шюллер невизначено змахнув рукою, мовляв, тепер починаються суцільні домисли — нібито досі все було серйозно. Сміх та й годі.

— Навряд чи Дірлеванґер довго протягнув, — підсумував дослідник. — Хворий алкоголік, наркоман, він помер, і ніхто цього не помітив, але Ґаєрсберґи могли надихатися його прикладом.

— Тобто?

— Я трохи порився у старих вирізках із преси та активістських текстах і дуже швидко знайшов претензії до клану VG.

— Якого роду претензії?

— Їм завжди дорікали тим, що вони розв’язують проблеми з профспілками із не притаманною їхньому часу жорстокістю. Наприклад, відомо, що група мала свою службу підтримання порядку, яка дуже ефективно діяла під час страйків і демонстрацій. Часто казали, що для цього використовували мисливців, браконьєрів. Що ж до їхніх лісів, то ліпше до них не наближатися. Їхні лісники мають репутацію не надто люб’язних людей.

— Я чув ці історії, — утрутився Кляйнерт. — Доказів ніколи не знаходили. Німеччина — не та країна, де можна нехтувати законом!

Шюллер підняв руки на знак примирення.

— Я просто переповідаю вам те, що прочитав.

— І те, що було написано без жодних підстав, — докинув Кляйнерт із виразом обличчя, який ніби промовляв: питання закрито.

Ньєман відчув, що час закруглятися:

— Дякую, докторе. Я ще не знаю, яким чином нам допоможуть ваші відомості, але ця псина — наша перша конкретна підказка.

Рудобородий кивнув на нього підборіддям:

— Що мені з ним робити?

— Збережіть нам його свіженьким. Це доказ.

— Доказ чого?

Це запитання вихопилося в Кляйнерта.

Ньєман повагався, тоді всміхнувся:

— Це я й хотів би дізнатися.

Ньєман крокував чорним піском. Сипким, смолистим піском.

Вони відійшли від убивства спадкоємця на підставі колосальних фінансових інтересів чи особистої помсти і тепер заходили на територію банди нацистів, що повстала з мертвих. Не може бути .

Ніби щоб довести йому, що ця розмова була всього лише поганим сном, науковці на подвір’ї інституту Макса Планка так само займалися своїми екологічними справами.

Особливо нереально виглядали жінки. Ці супердипломовані спеціалістки, здатні, мабуть, вивести генетичну еволюцію частини океану на основі однієї-єдиної голочки морського їжака, досі прали білизну просто неба саморобним милом. Волосся під пахвами, футболки на голе тіло без ліфчика — вони нагадували старих добрих праль із часів Жервези [32] Жервеза — праля, головна героїня роману Еміля Золя «Пастка». Еміля Золя.

— Майоре!

До них біг Шюллер із його рудою борідкою та фігурою садового гнома, надутого гелієм.

— Мені спало на думку дещо, що могло б вам допомогти…

Віддихуючись, він простягнув Ньєману папірець.

— Місцевий собаківник.

Ньєман уже збирався схопити пописаний аркуш, але Кляйнерт його випередив.

— Вернер Ройс? — вигукнув він, прочитавши напис. — Та він же геть схиблений!

— Можливо, — ображено сказав Шюллер, — але ніхто тут не знається на собаках краще за нього. Якщо хтось розважається розведенням реткенів, він буде в курсі.

Кляйнерт пригнічено віддав адресу Ньєманові.

— Щасти, — мовив Шюллер і пішов назад до лабораторії.

Фліки вийшли крізь браму в мурі, і Ньєман побачив те, чого аж ніяк не очікував. Ще не було й дванадцятої години, але насувалася гроза, денне світло майже згасло, приглушене сріблясте сяйво розтинало долину, ніби потічок ртуті. Десь неподалік кипариси шурхотіли листям, неначе тибетськими молитовними прапорцями. Дивовижне шелестке багаття з луски. Від цієї нереальної деталі Ньєманові стало затишніше.