Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Розплідник Ройса за двадцять кілометрів звідси, поїдете зі мною? — запитав Кляйнерт.

— На псарню, повну перезбуджених собак? — вишкірився Ньєман. — Ні, дякую. Побачимося пізніше. З вами поїде Івана.

— А ви? — запитала та, збентежена. — Куди поїдете ви?

Ньєман відімкнув свій «вольво».

— Коли минуле зринає на поверхню, час допитати предків.

— У вас дуже гарне ім’я.

«Ну ось, — подумала вона, дивлячись, як тікає під колесами дорога, — попереду чверть години пікапу по-німецьки». Вона була не в гуморі.

До того ж вона ненавиділа своє ім’я. Її завжди вважали героїнею російського роману, готовою кинутися під колеса потяга, що от-от виїде з Владивостока. Вона хорватка, бляха-муха. Вона пережила удари батькового домкрата, сербські бомби, снайперів у Сараєво, не кажучи вже про підліткові роки наркоманки-вбивці — і чого від неї тепер хотіли? Щоб вона піддалася суїцидальним настроям дев’ятнадцятого століття?

— Воно хорватське, — мовила вона байдужим тоном.

Зазвичай така відповідь угамовувала пристрасті. Країна її походження асоціювалася в людей із купами трупів, варварами у військовому, голодом. Дехто згадував також Дубровнік й адріатичні пляжі. Але, з її досвіду, картинки війни завжди брали гору.

Кляйнерт удовольнився тим, що кивнув на знак згоди, — він був зосереджений на дорозі, мовби керував дроном, що скидає снаряди на афганську пустелю.

Івана злилася на Ньємана за те, що він кинув її ось так. Розслідування набувало абсолютно божевільного повороту, а він залишає її в руках німецького мушкетера. Куди він подався? «Допитати предків». Вона знала його достатньо добре, аби здогадатися, що він поїхав труснути Франца, старого самотнього дядька, який забарикадувався у своєму замку з башточками.

Чому було не взяти її з собою?

— Ви давно працюєте з Ньєманом?

— Усього кілька місяців, але знайомі вже багато років, — просто відповіла вона. — Він викладав у мене в школі поліції.

— Мені важко уявити його в ролі професора.

— Чому?

— Він незвичайний, хіба ні?

Відколи вони виїхали з інституту Макса Планка, гроза наближалася. Вона ніяк не здіймалася, однак через неї усе навколо потемніло. Утім, інколи масу хмар прорізало сонце, і тоді на обрії займалася ниточка сріблястого світла.

— Кращого фліка за нього немає, — сказала вона наполегливим тоном. — Він керував кількома бригадами в Парижі й отримав серйозне поранення під час розслідування неподалік Ґренобля. Одужавши, став викладачем у школі для офіцерів поліції.

— Він міг би знову посісти якусь керівну посаду.

— Були й інші складнощі… — завагалася вона. — Його методи не завжди подобалися начальству.

Кляйнерт обмежився тим, що коротко реготнув.

— Ви нічого про нього не знаєте, — напружилась Івана. — Кажу ж вам, він найкращий.

Німець зрозумів її повідомлення: не треба наполягати. Він звернув із головної дороги й з’їхав на вузьку вуличку, над якою спліталися дерева, затуляючи світло. Зненацька стало зовсім темно. Час від часу в цих мурах усе ж відкривалися просвіти, крізь які було видно поля, пасовиська, загони, де спочивали сільськогосподарські машини, угризшись сталевими зубами в чорну землю.

Краєвид був мирний і величний, але від цієї краси, надто широкої, надто природної, Івані ставало не по собі. У неї стискалося горло й спирало дихання, як інші задихаються від вихлопних газів міського трафіку. Для Івани все було навпаки. Її природним середовищем був сморід міста.

Утупившись у дорогу, Кляйнерт усе ж безперестанку кидав на неї короткі погляди. Івана відчувала, що він шукає нової теми для розмови, але нічого не знаходить — нуль ідей, бідося.

Вона прийшла йому на допомогу, хоч і не дуже оригінально — повернувшись до теми роботи:

— Ви отримали результати аналізів зразків з учорашнього місця злочину?

— Якщо це можна назвати місцем злочину.

— Ви мене зрозуміли.

— Там нічого. Як і з Юрґеном. Жодних слідів кроків, жодних відбитків, хіба кілька прим’ятих травинок. Нічого не розумію. Здається, що чоловік, якого бачив Ньєман, просто розчинився в повітрі.

Тон, яким говорив Кляйнерт, принаймні доводив, що він вірить словам Ньємана — бо минулої ночі він, здавалося, був налаштований скептично.

— А околиці прочесали?

— О такій годині? У цьому лісі, який перебуває в приватній власності? Жодних свідків, окрім сторожів, немає, а вони нічого не бачили. Кажу ж вам, усе як і з Юрґеном: ні слідів, ні свідків. Так можна і в привидів повірити…