Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Івану охопив порив жалості — ці собаки, безсумнівно воїни, не заслуговували на таке ставлення. Їй спала на думку одна пісня часів її юності, «Right where it belongs» гурту «Nine Inch Nails»: «See the animal in his cage that you built. / Are you sure what side you ’ re on?» [33] «Поглянь на тварину в клітці, яку ти збудував. / Ти впевнений, що ти на правильному боці?» ( Англ .) .

— Ти диви, — сказала вона, щоб придушити це почуття, — а ваш собаківник далеко не ас гігієни…

— Коли приходить санінспекція, Вернер дістає рушницю.

У кінці останньої алеї, ставши на одне коліно, промивав пластикові відра худющий чоловік у замащеному, як в автомеханіка, комбінезоні.

— Привіт, Вернере, — сказав Кляйнерт німецькою.

Івана зрозуміла, що доведеться напружуватися, аби слідкувати за допитом.

Чоловік презирливо глянув на них і підвівся.

П’ятдесят із гаком років, сухорлява статура, впалі груди: Вернер теліпався у своєму шоферському комбезі та гумаках, ніби скелет у костюмі опудала. Густа кучма білого волосся, окуляри в дешевій оправі, пухкі губи у формі вантуза.

Він підійшов, обтираючи руки об комбінезон.

— Це через вас — увесь цей ґвалт… — мовив він замість привітання.

Його очі блукали за скельцями окулярів, як рибки в акваріумі.

— Це через тебе… — повторив він, тицяючи вузлуватим пальцем в Івану.

— Знайомся, це лейтенант Івана Боґданович, французька поліцейська, — сказав Кляйнерт, ніби нічого й не почув.

— Бля, ну, хріна з два я з таким іменем здогадався б…

Комісар не відреагував. Івана, з її німецькою як другою іноземною, була приречена просто стояти з застиглою усмішкою на губах.

— Самка… — буркнув Вернер, наче неспроможний покинути свою ідею-фікс. — Це недобре для моїх діточок… Це їх збуджує.

— Можна тебе на п’ять хвилин?

Собаківник повернувся до крана й перекрив його одним рухом. Тоді постояв спиною до фліків кілька секунд, щось буркочучи сам до себе. Собачий гавкіт не стихав, навіть навпаки гучнішав.

Раптом чоловік схопив залізну перекладину і вдарив по вольєру.

— ШНАУЦЕ!!! — гаркнув він.

Івана не була профі в німецькому сленгу, але Ройс, очевидно, наказав собакам стулити пащу. Він пожбурив свою залізяку і повернувся до відвідувачів, не зводячи витрішкуватих очей із француженки.

— Вони казяться через твій запах. У тебе шо, зараз місячні?

Івана не перестала всміхатися, але відчула сильну спокусу різко дістати з кобури «Зіґ Зауер».

— Продовжуй у такому дусі, — втрутився Кляйнерт, — і ми залюбки пов’яжемо тебе за тяжку образу.

Собаківник, анітрохи не розгубившись, дістав з-за вуха цигарку і підніс до свого рота-вантуза.

— Ходіть туда.

Він рушив у бік складу й обійшов його, оминаючи стічний жолоб, повний чорної води й багнюки. Івана грала в класики поміж цієї каналізації просто неба.

Вони зайшли за будівлю, де на них чекав (відносний) спокій.

— Про шо ви хотіли поговорить? — запитав Ройс, підпалюючи сигарету.

— Цієї ночі на графиню фон Ґаєрсберґ напав реткен.

— Не може буть.

Івана, якій упеклася роль оздоби, кинулася в бій:

— Труп того собаки зараз на фермі Філіппа Шюллера.

Вернер здригнувся, ніби не очікував, що ця самка може розтулити рота. Та ще й заговорити німецькою. Він повільно видихнув дим, споглядаючи вогник на кінчику цигарки.

— Ви помилилися, у Європі немає реткенів від Другої світової.

Кляйнерт проігнорував це зауваження:

— Ти ніколи не чув про розведення цієї породи в наших краях?

Очкарик затис цигарку між зубами на манер сигари.

— Я розводжу собак уже понад тридцять років. Жоден цуцик не народжується тут без мого відома. Говорю тобі, реткенів тут нема.

Засунувши руку в кишеню, Івана дістала мобільний і відкрила фото собачого трупа на столі для розтинів. Тоді простягнула телефон Вернеру, який нахилився з цигаркою в зубах, притримуючи окуляри обома руками.

— Срань господня… — пробурмотів він.

— Думай, Вернере, — не вгавав німецький флік. — Звідки міг узятися такий пес?

— Була одна історія… але давня. Це один-єдиний раз, коли я чув про реткенів у цих краях…

— Розповідай, — наказав флік.

Вернер заклав руки в розріз комбінезона, ніби щоб почухати яйця.

— Двадцять років тому, — заговорив він, — на землях Ґаєрсберґів поселилися роми.

— Де саме?

— Точно не знаю, но лісники сказали їм звалити, а цигани послали їх нахрін. Фатальна помилка: граф піддав газу і відправив до них свій каральний загін.

Івана і Кляйнерт перезирнулися: служба підтримання порядку, про яку згадував Шюллер.