Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Івана стежила за цим переліком жахіть, не забуваючи робити нотатки. Інколи свідчення супроводжувалися фотографіями чи відео. Тоді флікиня натискала «Відтворити». От, наприклад: у варшавському госпіталі мисливці, у яких скінчилися набої, добивають поранених, хворих і медсестер багнетами та ударами прикладів. Але ж треба й розважатися. Дірлеванґер виганяє голих медсестер на подвір’я лікарні, руки в них складені за головою, між ногами — кров. Він обирає з них одну, вішає її й вибиває ногою цеглинки, на яких вона балансувала… Або ось: парубок в уніформі кидає, сміючись, десятилітнього хлопчика в багаття. Або ще: солдат, роз’юшивши обличчя священнику, мочиться на розп’яття…

Перевівши подих, Івана глянула на свій наручний годинник: перша ночі. Жахіття діє як гіпноз: вона незчулася, як пролетів час. Будити Ньємана? Точно не варто. Що ж до того, чи хотіла вона сама їсти — як не дивно, зовсім ні…

Вона присилувала себе дивитися на ці картинки бійні. Івана не могла цього пояснити, але відчувала, що нинішній ворог надихався кошмаром минулого або частина цієї сатанинської душі жила у вбивці чи вбивцях Юрґена. Трупи в гротескних позах, що не підкорялися звичним законам людської фізіології. Підлітки з вивернутими суглобами, діти з роззявленими ротами, у яких рояться мухи, жінки з задертими спідницями: кожен кадр — плювок в обличчя життя, поваги, гідності… І всюди — собаки, так само сп’янілі від смерті.

Перед Іваною вишиковувалися ряди цифр, які вже нічого не означали. Самі лише браконьєри Дірлеванґера винищили понад сто двадцять тисяч людей. Різня набувала подоби стихійного лиха, цифри наростали, хоча уявити собі розмах катастрофи було неможливо: натовп, село, народ?

Івана вирішила зануритися в деталі, які принаймні несли якусь конкретику. Отже, люди з «зондерайнгайт» мали свій почерк. Зґвалтовані жінки, яких вони кидали на дорозі, ненадовго зберігали людський вигляд. Мисливці мали звичай залишати у їхніх вагінах гранати з вирваною чекою…

Івана підвела очі й подумала про дві схрещені гранати на шкурі пса. У якому кошмарі розвивалися ці тварини?

Тепер у вікна несамовито періщив дощ. Ніби хтось жбурляв у шибку жмені перлів, твердих, як мармур. Флікиня підвелася, аби визирнути у вікно, але цієї миті у її кімнаті згасло світло.

Вона придушила зойк і рефлекторно пошукала ствол. Де ж вона його поклала?

Поки Івана нишпорила поміж планшетом, ліжком і шафою, очі звикли до темряви і вона помітила високий силует, що виділявся на тлі стіни перед нею, поруч із дверима.

— Це шукаєш?

У руці чоловіка лежав пістолет — Івана впізнала свій «Зіґ Зауер». Непроханий гість кинув їй його, і дівчині вдалося впіймати пушку в останній момент.

— Бляха, оце ви мене налякали.

Ньєман не ворушився.

— Вони там, надворі, — просто сказав він.

Під дощем бруківка виблискувала, ніби крокодиляча шкіра. Усюди було безлюдно, але приглядівшись крізь шибку трохи краще, Івана помітила в кутку кожної прилеглої вулиці людей — деякі були на мотоциклах, інші тримали біля себе собаку, такого, якого Івана ніколи не очікувала побачити наживо.

Чорні мисливці з плоті й крові, що переродилися в моторошних байкерів. Одні були в широких плащах, по яких струменів дощ, другі — у шкірянках з високим коміром, треті — у якихось хутряних парках. Розгледіти обличчя було неможливо. Ті, що на колесах, мали чорні каски й старомодні мотоциклетні окуляри. Інші ховалися за полотняними масками з захисним виступом для носа а-ля «Помста Залізної Маски».

Перед цим Івана дивилася відео зі старих плівок, що здригалися в темпі 24 кадри на секунду. Тепер злива давала такий самий ефект, перетворюючи вигляд із вікна на нерівномірне, тремтливе зображення, архівні записи, що втілилися в реальність.

— Що будемо робити? — прошепотіла Івана.

— Зрозуміло що. Ідемо надвір.

— Треба попередити Кляйнерта.

Ньєман відчинив двері.

— Ти починаєш задовбувати мене своїм Кляйнертом!

Тримаючи пістолет у руці, Івана пішла за Ньєманом. Коли вони вийшли з будівлі, то вперлися в стіну дощу — лило так, що ледве не доводилося протискуватися поміж струменями боком.

Ньєман кинувся в напрямку перехрестя, де стояли Чорні мисливці, але навколо нічого не було видно. Поки Івана наважилася побігти за ним, флік уже зупинився.

Тут Ньємана з розгону збив із ніг пес, подібний до чорного полум’я, і, переступивши через фліка, одразу ж побіг далі під прозорою сіткою дощу.