Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Івана поквапилася до нього.

— Усе гаразд? — запитала вона, засунувши ствол у кобуру й намагаючись підняти колегу.

Нереально. Ньєман важив цілу тонну. Ще важчим його робило чорне пальто, що намокло в калюжі. Злива не відступала, вона нападала на них, пронизувала їх.

— Усе добре, — пробурмотів він, — бляха, я…

Нахилившись над ним, Івана розчула ще дещо — шепіт, що проривався в нього крізь зуби. Він не припиняв мурмотіти одне-єдине слово, навіть не усвідомлюючи цього: «Реґлісс… Реґлісс…» Принаймні так вона почула.

Коли Ньєманові нарешті вдалося стати на одне коліно, Івана випросталась і роззирнулася вулицею: от-от повернеться пес, от-от з’являться байкери… Це наштовхнуло її на думку про Ньєманів «Ґлок», який випав у нього з рук і відлетів за кілька метрів.

Івана скочила в той бік, але в шурхоті дощу почувся гуркіт двигуна і з’явилися байкери, здіймаючи таку собі загрозливу бурю, ревіння, яке, здавалося, закручувалося вихором, отруюючи насичене вологою повітря.

Стоячи обома ногами в калюжі, Івана підняла руку, щоб прицілитися в одного з мотоциклістів, але її відволік крик. Вона обернулася й побачила, що Ньєман скорчився, обхопивши руками голову, і схлипує в комір.

Собака повернувся: він повільно кружляв довкола фліка, як хижак, що насолоджується поразкою жертви. Попри погану видимість, Івані здалося, що вона помітила зблиск очей псини, дві гарячкові кульки, що світилися, ніби осередки запалення. Його кремезний тулуб виблискував у струменях дощу, під плавною й масною шерстю виднілася неймовірна система м’язів, призначена виключно для бою.

Івана знову повернулася, щоби прицілитися в байкерів, але один із них, газонувши, ударив її в підборіддя, через що вона знову опинилася на землі. Поки вона встала, її вже оточувало четверо мотоциклістів, поштрихованих мільярдами крапель, що падали по косій. Усі мотоцикли були дуже темні, без жодних розпізнавальних знаків, а їхні двигуни гарчали басом.

Мружачись від дощу, що заливав їй лице, Івана спробувала роздивитися своїх мучителів, але бачила тільки хустки, які затуляли їм по пів обличчя, й окуляри, як у пілотів чи машиністів. На хустках було намальовано оголені щелепи, ніби їм відірвали нижню частину лиця. Підходили й інші, піші, в капюшонах, тримаючи на повідцях своїх жахливих собак.

Івана не вірила своїм очам: на казковій вуличці з кованими залізними вивісками та горщиками з геранню на вікнах розгорталася сцена в стилі «Шаленого Макса». Ані сліду перехожих, ні натяку на поліцейську машину — дощ укривав усе, а тепер і всіх, пронизуючи аж до кісток.

Вона теж загубила пістолет, і ця проста деталь доконала її. Вона впала на бруківку, очікуючи, що її переїдуть мотоциклами чи пристрелять у голову.

Однак у нападників, здавалося, була більш розвинена уява. Один із пішаків підійшов і взяв її за волосся. Івана заволала й спробувала опиратися, але чоловік відтягнув її до найближчого байка. Вона відчувала сморід вихлопу, липкий запах розігрітого мастила, розпеченого бензину…

Вигнувшись, помітила пару очей, обрамлених ромбічними дірками в масці — вона знала, що це видіння переслідуватиме її до самої смерті. Ніби давній витіснений кошмар раптом просочувався в реальність із піною смерті на губах.

Нападник схопив її праву руку й потягнув до мотоцикла. Івана знову спробувала дати відсіч, але сили були нерівні. Коли вона зрозуміла, що відбувається, то заплющила очі й щодуху заволала, надриваючи голосові зв’язки до хрипу.

Солдат защемив її руку між педаллю гальма та ножним стартером мотоцикла. Івана готувалася відчути, як її кістки трощить ланцюг чи ще якийсь невідомий їй механізм, але покидьок зупинився.

Водій своєю чергою заглушив двигун, інші миттю повторили за ним. Запанувала тиша, хоч і відносна, адже її безперервно свердлили трелі дощу.

Івана вже й не знала, що думати і чи взагалі вона ще здатна думати. Виряченими очима вона спостерігала, як чоловік ставить ногу в чоботі на педаль. Вона всім тілом відчувала натугу в стиснутій пружині стартера.

Щойно ця паскуда натисне на важіль, їй відріже пальці. Залишалося тільки чекати…

Івана десь читала, що характерною ознакою людського розуму є уява, тобто здатність думати про майбутнє. Так от, цієї конкретної миті, попри переляк і весь жах ситуації, вона вже уявляла собі, яким буде її життя без пальців правої руки.

Вона також думала, хоч це втішало слабко, що таке покарання краще за повішання на ліхтарі чи гранату з вирваною чекою у вагіні…