Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я опускаюся на стілець. Механік прихиляється до письмового столу.

— У якийсь момент необхідно було зробити вибір. Одні стали помічниками суддів, а потім і суддями. Вони часто мали природжену віру в справедливість, у систему. Віру в можливість вилікування й відновлення. Інші, такі як я, стали помічниками начальника поліції, поліцейськими слідчими, а потім і співробітниками Державної прокуратури. З часом, можливо, навіть слідчими Державної прокуратури. Ми були недовірливі. Ми вважали, що заява, зізнання, подія рідко є тим, чим вони здаються на перший погляд. Ця недовіра була для нас чудовим знаряддям. Поки об’єктом її не ставала наша робота чи саме міністерство. Ні за яких обставин чиновник обвинувальної інстанції не повинен сумніватися в тому, що він має рацію. Пресу з будь-яким нетактовним питанням йому слід відсилати до вищих інстанцій. Будь-яка опублікована стаття, що містить бодай натяк на критику, — та, власне кажучи, кожна стаття — буде витлумачена як вияв нелояльності щодо міністерства. У певному сенсі в Міністерстві юстиції не існуєш більше як індивід. Більшість підкоряються цій вимозі. Я можу вам повідомити, що багато хто глибоко в душі вважають благом те, що держава звільняє їх від необхідності бути самостійними людьми. Від тих, хто не може вписатися в систему, позбавляються на більш ранньому етапі.

Я зустрічала подібне під час довгих переходів. Коли людина вкрай змучена, вона несподівано виявляє в глибині себе безодню веселого цинізму.

— Та все ж іноді трапляється, що якась темна особа залишається в системі. Людина, якій вдається приховувати свою справжню сутність доти, поки не стає надто пізно. Поки вона не зробить себе такою незамінною, що міністерство ледве може відмовитися від неї. Така людина ніколи не досягне вершини. Але вона може досягти певних висот. Може навіть стати слідчим Державної прокуратури. До цього моменту вона стає надто старою — і, можливо, у своїй галузі надто компетентною, — щоб без неї можна було обійтися. Але вона завдає занадто багато клопоту, щоб можна було просувати її вгору. Така людина завжди буде камінцем у черевику міністерства. Вона не заподіює надто болючих відчуттів, але вона дратує. Таку людину з часом спробують помістити в яку-небудь нішу. Де можна використати її завзятість і пам’ять, але де її тримають подалі від громадськості. Можливо, вона врешті-решт почне виконувати особливі доручення. Наприклад, розслідування, сама природа яких така, що їй доводиться триматися в тіні. До неї може врешті-решт потрапити скарга на хід слідства у справі про смерть маленького хлопчика. Якщо до того ж виявиться, що в цій справі вже є якась доповідна записка.

Він не дивиться в наш бік. Він говорить, дивлячись прямо перед собою.

— Буває так, що згори спускають вказівку, що того, хто скаржиться, треба заспокоїти. «Натиснути на нього», як говорять на Слотсхольмені. У таких справах нагромаджено певний досвід. Але цього разу справа складніша. Смерть дитини. Фотографії її слідів на даху. Це легко може стати питанням сумління. І я висловлюю припущення, що в смерті хлопця є щось незрозуміле. Але я не отримую ніякої підтримки ні від поліції, ні з міністерства.

Він важко підіймається зі стільця.

— Потім стається цей інцидент з пожежею. На жаль, це теж якось пов’язано з Гренландією. І загиблого пана названо у вищезазначеній доповідній записці. Вчора вранці у мене забрали справу. «Внаслідок складного характеру» і таке інше.

Він поправляє капелюха і підходить до письмового столу. Злегка постукує по червоному хресту зі скотча на телефоні.

— Добре придумано, — каже він. — Немає кінця тим нещастям, які ці апарати приносять невинним громадянам. Але було б краще взагалі не відповідати на дзвінки й нікому не давати свого номера телефону. Судно згоріло практично ущент. Але телефон був, очевидно, зроблений з матеріалу, який погано горить. До того ж він лежав на підлозі. У ньому була вбудована пам’ять, у якій запам’ятовується останній набраний номер. Останнім набирався ваш номер. Я припускаю, що вас дуже скоро запросять на розмову.

— Ви ризикнули прийти сюди? — запитую я.

У руці в нього ключ.

— Ми брали ключ у двірника під час попереднього розслідування. Я дозволив собі зробити дублікат. Тому я пройшов через підвал. Я вирішив, що повертатимуся тим самим потайним шляхом.

На коротку мить з ним щось відбувається. Його обличчя освітлюється, неначе за застиглою лавою спалахує щіпка гумору і людяності. Скам’янілий спогад пемзи про той час, коли все було гарячим і рухомим. Саме це світло дозволяє мені поставити питання: