Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я зупинилася на смокінгу з широкими лацканами із зеленого шовку. Чорних брюках трохи нижче колін, зелених панчохах, маленьких зелених туфлях-човниках і маленькій оксамитовій фесці, щоб прикрити випалене місце.

Якщо жінка надягає смокінг, завжди виникає проблема — що ж надіти поверх нього? Я накинула на плечі тонке пальто-берберрі. Але при цьому сказала механікові, що він має під’їхати до самісінького входу.

Ми їдемо по Естерброґаде, а потім по Странваєн. Він теж у смокінгу. Коли б я була в іншому настрої, я б, можливо, звернула увагу на те, що його смокінг найбільшого розміру, який тільки можна купити, і вже тому на п’ять розмірів менший, ніж потрібно, і взагалі схожий на річ, отриману від Армії порятунку, і швидше псує його, ніж прикрашає. Але тепер ми стали дуже близькі. Навіть зараз — затиснутий у своєму смокінгу — він для мене як метелик, що вибирається з кокона.

Він не дивиться на мене. Він дивиться в дзеркало заднього виду. Він веде машину так само плавно і без напруги. Але його очі стежать за всіма машинами позаду і попереду нас.

Ми повертаємо на Сунвенґет — одну з маленьких вулиць, що веде від Странваєн до Ересунна. Колись вона вела до хвіртки, через яку можна було потрапити на пляж. Тепер вона впирається у високу жовту стіну з білим шлагбаумом і скляною будкою, з якої людина у формі простягає руку до наших паспортів, уводить наші імена в комп’ютер, потім відкриває шлагбаум, і ми проїжджаємо до наступного контрольного пункту, де жінка в такому ж форменому одязі, взявши з нас по 250 крон, пропускає автомобіль на стоянку, а там ми платимо служителеві 75 крон за образливо-поблажливий погляд на «морріс», який залишаємо на його піклування, і ось тепер ми можемо, минувши обертові двері в мармуровому фасаді, піднятися до гардероба й викласти по п’ятдесят крон тільки за те, щоб блондинка з такою гордо задертою головою, що можна заглянути їй у ніздрі, взяла наш одяг.

Перед дзеркалом, що заповнює всю стіну, я підправляю помадою деякі дрібні дефекти, радіючи при цьому, що сходила до вбиральні вдома і в усякому разі першої ж миті мені не треба з’ясовувати, скільки коштує тут можливість попісяти.

Поруч зі мною стоїть механік, роздивляючись власне віддзеркалення, яке належить незнайомій йому людині. Ми у вестибюлі казино «Ересунн» — дванадцятого в Данії, найновішого і найпрестижнішого. Місця, про яке я чула, але ніколи б не подумала, що в ньому опинюся.

Саме тут Бірґо Ландер призначив нам побачення, і ось він іде нам назустріч. У білих черевиках, білих штанях в ясно-блакитну смужку, темно-синьому блейзері, сірому светрі з високим коміром, із шовковою хусткою, на якій вишиті маленькі якорі, і в маленькому білому форменому кашкеті. Погляд у нього тьмяний, він злегка похитується і сяє, як сонце. Обома руками він з обережністю поправляє мого метелика.

— Ти маєш напрочуд апетитний вигляд сьогодні, моя люба.

— У тебе теж непоганий вигляд. Це форма бойскаутів-моряків?

Він на секунду завмирає. Минуло всього дванадцять годин відтоді, як ми бачилися. Але він уже забув це відчуття. Він усміхається механікові:

— Для неї в моєму серці необмежений кредит.

Вони потискують один одному руки, і знову я помічаю майже невловну зміну, що відбувається в бізнесменові. На мить, поки він тримає руку механіка, його сп’яніння, його вдавана й ретельно культивована вульгарність поступаються місцем вдячності, що межує з глибокою повагою. Потім він веде нас досередини.

Я ніколи не навчуся почуватися затишно у фешенебельних місцях. Кожен крок я роблю з відчуттям, що до мене будь-якої хвилини можуть підійти і сказати, що я не маю ніякого права тут бути. Механікові не набагато краще. Він скрадається за кілька метрів позаду нас, намагаючись утягнути голову в плечі. Бірґо Ландер іде так, немов він тут господар.

— Ти знаєш, що мені належить шматочок цього пирога? Ти хіба не читаєш газет? Разом з «Унібанком», який фінансував «Марієнлюст», і казино «Австрія», до якого належить казино в готелі «Скандинавія», а також казино в Орхусі і Оденсі. Я став власником, щоб самому не грати. Власники не мають права грати в своїх власних казино. Те ж саме стосується круп’є. «Австрія» видає книгу з їх фотографіями, і ніхто з них не має права грати в інших казино компанії.

Він веде нас через ресторан. Це велике кругле приміщення, в центрі якого танцювальний майданчик. У глибині — довгий, слабо освітлений бар. На підвищенні грає джазовий квартет, м’яко і ненав’язливо. Скатертини ясно-жовті, стіни кремові, стійка бару зроблена з нержавіючої сталі. Всі стіни прикрашені заклепками, дверні коробки завтовшки метр мають засуви. Усе зроблено так, щоб нагадувати сейф, усе навколо міцне, дороге і гнітюче холодне й відчужене, немов на урочистому балу з нагоди закінчення сезону, що проходить у банківському сховищі цінностей. Частина однієї стіни виходить вікнами на Ересунн. Видно вогні Швеції і продовження казино — зали для гри, які нависають над водою освітленими скляними клітками. Під вікнами на замерзлому узбережжі видно сірі крижини.