Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Ми дзвонимо Ландеру з телефонної будки. Він усе ще в своєму кабінеті.

— А якщо судно називається «Кронос»? — кажу я.

Він відходить від телефону і знову повертається. Минає якийсь час, поки він перегортає сторінки.

— У «Реєстрі суден» Ллойда їх п’ять: танкер для перевезення хімічних речовин, приписаний до Фредерікстада, піщана драга в Оденсі, буксирне судно в Гданську і два, що належать до групи «генеральний вантаж», одне в Піреї, а друге в Панамі.

— Два останніх.

— У грецького водотоннажність тисяча двісті тонн, у другого — чотири тисячі тонн.

Я простягаю механікові кулькову ручку. Він хитає головою.

— З цифрами у мене т-теж проблеми, — шепоче він.

— Є фотографія?

— У Ллойда немає. Але є кілька цифр. Сто двадцять сім метрів завдовжки, побудоване в Гамбурзі п’ятдесят сьомого року. Льодового класу.

— Власники?

Він знову відходить від телефону. Я дивлюся на механіка. Його обличчя в темряві, іноді фари машин висвічують його — біле, стурбоване, чуттєве. І під чуттєвістю щось непохитне.

— У ллойдівському «Морському довіднику» суднова компанія називається «Плеяда», зареєстрована в Панамі. Але прізвище власника з вигляду данське. Якась Катя Клаусен. Ніколи про неї не чув.

— А я чула, — кажу я. — «Кронос» — це те, що ми шукаємо, Ландере.

Ми сидимо на ліжку, притулившись спиною до стіни. Шрами навколо його зап’ясть і кісточок у цьому освітленні здаються чорними металевими браслетами на тлі його білого голого тіла.

— Як ти думаєш, Смілло, ми самі все визначаємо в своєму житті?

— Лише деталі, — кажу я. — Серйозні речі відбуваються самі по собі.

Дзвонить телефон.

Він знімає скотч і вислуховує коротке повідомлення. Потім кладе трубку.

— Мабуть, тобі варто пошукати туфлі на високому каблуці. Бірґо хоче сьогодні ввечері зустрітися з нами.

— Де?

Він загадково усміхається.

— У сумнівному місці, Смілло. Але одягнися трохи краще.

Він несе мене на руках нагору по сходах. Я намагаюся вирватися з його обіймів, і ми приглушено сміємося, щоб не привернути до себе увагу. У Кваанааку, в моєму дитинстві, жених уночі після весілля ніс наречену до саней, і вони їхали, а слідом за ними з гиканням гналися гості. Іноді й зараз так роблять. Та година, яку мені тепер доведеться провести наодинці, щоб переодягнутися, мені наперед здається довгою. Мені хочеться попросити його залишитися, щоб весь час можна було його бачити. Він ще не цілком утвердився в моєму світі. Його грубувата м’якість, його масивність і незграбна ввічливість усе ще як сон наяву. Але всього лише як сон. Я випростуюся, хапаюся за одвірок і упираюся, коли він хоче опустити мене на підлогу. Я проводжу пальцями уздовж верхньої завіси. Два шматочки скотча відірвано, і краєчки лоскочуть кінчики моїх пальців.

Я беру його руки і проводжу ними по скотчу. Його обличчя стає дуже серйозним. Він припадає губами до мого вуха:

— Тихо йдемо звідси…

Я хитаю головою. Моє житло недоторканне. Можна що завгодно відібрати у мене. Але тихий куток — без нього мені ніяк не обійтися.

Я беруся за ручку дверей. Вони не замкнуті. Я входжу. Йому доводиться йти за мною. Але він не в захваті від цього.

У квартирі холодно. Тому що я завжди закриваю крани на батареях, коли йду. Мені шкода енергії. Я утеплюю вікна. Я зачиняю двері. Це ще з часів Туле. Коли було дбайливе розуміння того, який дорогий гас і як його мало.

І тому я, само собою зрозуміло, йдучи, скрізь вимикаю світло. І взагалі палю його якомога менше. А тут з кімнати до передпокою просочується світло, якого я не запалювала.

Обертовий стілець відсунуто від столу до вікна. На спинці його висить пальто з дуже широкими плечима. Прямо на плечах лежить капелюх. На підвіконні — пара чорних, начищених черевиків.

Мені здається, що ми увійшли дуже тихо. Та все ж черевики прибирають з підвіконня, і стілець повільно повертається до нас.

— Доброго вечора, фрекен Смілло, — каже той, що сидить, — і пане Фойл.

Це Раун.

Обличчя у нього попелясто-сіре від утоми, і на щоках видно щетину, яка, як мені здається, не сподобалася б начальникові відділу по боротьбі з економічними злочинами. Говорить він невиразно, як людина, яка довго не спала.

— Ви знаєте, яка перша умова для того, щоб зробити кар’єру в Міністерстві юстиції? — питає він.

Я роззираюся на всі боки. Але схоже, що він один.

— Перша умова — це лояльність. Високий середній бал з усіх предметів теж необхідний. І бажання зробити незвичайно великий внесок у справу. Але в загальному підсумку вирішальним стає, чи лояльний ти. Здоровий глузд, навпаки, зовсім необов’язковий. І більше того, може бути перешкодою.