Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Механік зупинив машину біля тротуару, щоб слухати.

— Сараї в Бренсхойє, — каже він. — Я їх пам’ятаю. Вони були за кінотеатром.

«Він порвав усі контакти зі мною. Я чув, що вони в якийсь момент опинилися в Гренландії. Вона поїхала туди працювати вчителькою. Годувала родину, поки Йонатан писав для білих ведмедів. Після їх повернення я одного разу відвідав їх. Сина я теж бачив. Гарний як бог. Якийсь учений. Холодний. Ми говорили про музику. Він весь час питав про гроші. Невиліковна хвороба. Як і в тебе, Моріце. Десять років ти не був у мене. Щоб ти задихнувся в своєму багатстві. У хлопчикові теж була якась затятість. Як в Шенберзі. Додекафонічна музика. Чиста затятість. Але Шенберґ не був холодний. Хлопчик був з льоду. Я втомився. Я почав мочитися в ліжко. Ти можеш це слухати, Моріце? Твоя черга теж колись настане».

Підпису він не поставив.

Вирізка в другому конверті — це просто газетна замітка. Поліція в Сінгапурі 7 жовтня 1991 року затримала данця Терка Вида. Консульство від імені Міністерства закордонних справ висловило протест. Це мені нічого не говорить. Але це нагадує мені про те, що і Лоєн колись був у Сінгапурі. Фотографував мумії.

Ми їдемо до Північної гавані. Проїжджаючи повз Кріолітове товариство «Данія», він знижує швидкість, і ми дивимося одне на одного.

Ми залишаємо машину біля електростанції Сванемелле і йдемо до гавані по Сункроусґаде.

Віє сухий вітер з ледве помітними крижаними кристалами, що кружляють і обпікають обличчя.

Іноді ми тримаємося за руки. Іноді зупиняємося й цілуємося холодними губами і гарячим ротом, іноді йдемо нарізно. Ми в чоботях, на тротуарі намело замети. І виникає відчуття, що ми танцюристи, які ковзають, то зливаючись в обіймах, то розтискаючи їх, з підхопленнями й підтримками. Він не стримує мене. Він не тягне мене до землі, не змушує мене рухатися вперед. Він то йде поруч зі мною, то трохи позаду мене.

У торговій гавані є якась чесність. Тут немає королівських яхт-клубів, немає променадів, не витрачається енергія для освітлення фасадів. Тут сховища кормів і добрив, склади, портальні крани.

За відчиненими воротами — сталевий корпус судна. Ми піднімаємося дерев’яним трапом і виходимо на палубу. Усівшись на кокпіті, ми дивимося на білу палубу. Я кладу голову йому на плече. Ми пливемо. Літо. Ми пливемо на північ. Можливо, уздовж узбережжя Норвегії. Не дуже далеко від берега, бо я боюся відкритого моря. Повз виходи з великих фіордів. Світить сонце. Море синє, ясне, глибоке. Неначе у нас під кілем сила-силенна рідких кристалів. Світить північне полярне сонце. Червонуватий, неначе тремтячий світляний диск. Слабкий спів вітру в снастях.

Ми виходимо на причал. Люди в комбінезонах, проїжджаючи мимо на велосипедах, обертаються нам услід, і ми усміхаємося їм, знаючи, що випромінюємо сяйво.

Ми блукаємо тихими набережними, доки замерзаємо від холоду. Ми вечеряємо в маленькому ресторанчику, що прилягає до коптильні. Хмари на небі на деякий час підкоряються червоному, рідко спостережуваному заходу сонця, що перетворює ясно-блакитні корпуси рибальських катерів у рожеві та фіолетові.

Він розповідає мені про своїх батьків. Про батька, тесляра, який ніколи нічого не говорить і який один з останніх у Данії вмільців, здатних зробити гвинтові сходи, що піднімаються до неба ідеальною дерев’яною спіраллю. Про свою матір, яка для кулінарних сторінок жіночих журналів пече торти, хоча сама не може їх скуштувати, бо в неї діабет.

Коли я запитую його, звідки він знає Бірґо Ландера, він хитає головою і замовкає. Я через стіл погладжую один бік його підборіддя і дивуюся тому, як це життя може змусити несподівано відчувати щастя й екстаз з абсолютно чужою людиною.

На вулиці посутеніло.

Навіть узимку, навіть у темряві багатий район Хеллеруп — в іншому вимірі в порівнянні з Копенгагеном. Ми зупинили машину на тихій, спокійній вулиці. Уздовж поребрика і біля високих стін, що оточують вілли, біліє сніг. У садах вічнозелені дерева і кущі виділяються щільними, чорними площинами, немов узлісся чи ділянки на схилі гори на тлі білого снігового покриву.

Тут немає ліхтарів на вулицях. Та все ж нам видно будинок. Біла висока вілла, що стоїть у тому місці, де вулиця, на якій ми зупинилися, виходить до алеї.

Навколо будинку немає паркана чи огорожі. З тротуару можна вийти прямо на лужок. Нагорі, на третьому поверсі, у вікні горить світло. Будинок у доброму стані, нещодавно пофарбований, виглядає дорогим і не впадає в очі.